Я інвалід другої групи, проживала разом з мамою та онуком в приватному будинку. 

В перший день ми не могли навіть повірити, що таке може бути, що нас можуть бомбити. Під ці безкінечні сирени ми постійно ховалися до погреба. Постійна біготня - це все дуже жахливо.

З ліками було дуже погано. Ми намагалися хоч якісь ліки купити, бо їх було складно знайти. Замінники не допомагали. Були перебої водою, але поруч була криниця. Були перебої зі світлом. В погребах тяжко знаходитись, вони ж не обладнані. Це було дуже важко пережити. Ну, якісь запаси продуктів були, і завдяки цьому ми якось виживали. Але довго терпіти не могли, і 5 квітня виїхали. 

Найжахливіше те, що це розрушили мою хату, моє майно. Це десь відбулося опівдні, і якби ми не виїхали з мамою, то ми б загинули. Це мене вразило до глибини душі. 

Ми їхали електричкою, і чомусь вирішили вийти в Полтаві. Здавалося, що тут безпечно. Ми виїжджали якраз після того, як у Краматорську на вокзалі був приліт. Людей було багато, але ми змогли сісти в електричку - не стали чекати потяга. Перебиті лінії передач, літаки зверху - ми це бачили, було страшно.

Я роботу не знайшла, бо я інвалід, не будь-де можу працювати.

Вважаю, що все-таки набуде розуміння керівництво країн, що це - варварство, і вони домовляться. Мені здається, що тільки таким шляхом можна скінчити війну. 

Мрію повернутись до нормального життя, виховувати дітей, щоб все було, як раніше. Хоча б так, я вже не бачу нічого краще.