У липні 2014 року були перші обстріли нашого села, перші руйнування. Ми живемо в багатоповерховому будинку, і я тільки привезла маму з Горлівки, тому що там уже все відбувалося, а вона залишалася одна. І в нас у цей же день був обстріл села, уперше, коли люди із цим зіткнулися.

Коли забирала маму, зрозуміла, що все змінилося.

Уже були блокпости, бачила воєнні дії. Спочатку ми не розуміли, потім побоювалися за свої життя й готували підвали.

Потім, коли вже все сталося в Новолуганському, зрозуміли, що нам не допоможуть ніякі підвали, ніякі речі, ніхто не допоможе.

З огляду на свою діяльність разом з іншими я допомагала людям отримувати гуманітарну допомогу. Ми підтримували літніх людей, допомагали селищу виживати. Під час активних бойових дій ми нікуди не виїжджали. Спочатку люди масово виїхали, потім селище не залишали. Особисто мою сім’ю війна розділила. У мене дочка й онуки живуть у Горлівці, ми тут.

Війна внесла зміни й у нашу безпеку. Спочатку були також обмеження в газі, воді, світлі. Але ми активно вживали необхідних заходів, селище виживало. Звичайно, можливість пересуватися просто жахлива. Перетин блокпостів був немислимим, а зараз став неможливим ні через Оленівку, ні по-іншому.

Зараз виживаємо, економимо, стараємося. Я активно допомагаю людям.

Змінилося ставлення до життя через війну. Ми все це пропускаємо через себе, ми це відчуваємо, дивлячись на земляків, людей похилого віку, дітей, на спілкування. Селище в дуже скрутному становищі. Ми отримували гуманітарну допомогу. Вона мала величезне значення! Це була підтримка продуктовими наборами, а звідси випливає і фінансова допомога. Ця допомога всіх згуртувала, люди її чекали з трепетом і щиро зустрічали, розвантажували, ми ділилися нею.