Герасименко Наталія, вчитель, Хмелівський ліцей ЗЗСО І – ІІІ ступенів Хмелівської сільської ради Роменського району Сумської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

У кожного з нас є рідний серцю рай – ота мала  батьківщина, куди линемо душею, де насолоджуємося спокоєм, черпаємо силу і наснагу для життя. Моє рідне село Бессарабка Хмелівської тереторіальної громади Роменського району Сумської області. Невелике, мальовниче, затишне.

Колиска мого дитинства. Люди в ньому живуть працьовиті, привітні, гостинні.

Таких сіл тисячі на мапі України. Але… Останній мирний день…

День 1. Страх.

Я, вчителька української та російської мови з багаторічним педагогічним стажем засинала 23 “февраля”, а  прокинулася 24 лютого 2022 року. До кордону з РФ приблизно 140 км.  Страшні спомини… Світало, сніжило… Сірий стомлений світ… Спокій скінчився…

Страх сковує… Свистіли снаряди…

Десь там, на обрії палало червоне зарево і було чути гучні вибухи.  З мого радянського дитинства: “ Київ бомбили, нам об’явили, що почалася війна.”

День 2 -20. Невідомість.

Третій день немає світла, мобільного зв’язку та інтернету. Серце стискається у грудях від болю, чекаючи будь – яких новин: від смерті мирних жителів під гусеницями ворожих танків до взяття в полон 29 орків, що блукали полем десь поблизу Ромен.

День 20 – 35. Відчай.

Сьогодні вперше побачила “асвабодителей”. Колона із чотирьох машин  проїхала німим селом. Брудні, змарнілі обличчя “мобіків”. Чи то буряти, чи тувинці.  

Сидячи на башті танків, направили на мене та мою двох річну онучку дула автоматів.

Червоні ганчірки на руках і ногах. А чи поклали вони в кишені соняшникового насіння, щоб проросло? Землі для  нечисті вистачить.

День 35 – 70. Лють.

Яка цінність життя російського військового? Можливо, воно  вміщено в чорні поліетеленові пакети, які отримують їх матері?  Ворожа техніка  із cта  одиниць   руйнує залишки асфальтованої дороги.

Стволи танків направлені на людські оселі. Тваринний страх десь зникає.

Рахую… Передаю дані.  Більшість  колони розбита десь біля с. Пустовійтівка.  Байрактар !!! Це мій малесенький внесок у Перемогу.

День  70 – 130. Смуток.

З’являються перші могили загиблих українських  воїнів на місцевих кладовищах. Вони були жителями нашої територіальної громади. З кожним місяцем Алея Слави поповнюється новими фотографіями. Але наші ГЕРОЇ - не вмирають!

Вони кіборги, захисники Охтирки, Конотопа, Сум, Шостки, всіх українських сіл, міст, містечок, тероборонівці, нацгвардійці, прикордонники, волонтери.

Ми на колінах проводжаємо їх в останню путь і “плине кача”, важким каменем на серце лягає журлива мелодія.  

День 130 – 190. Волонтерство.

В ці дні моя школа - це великий волонтерський хаб. Майже щоденно працюємо: плетемо маскувальні сітки, виготовляємо окопні свічки, готуємо смачні домашні страви.

Передаємо чергову допомогу нашим воїнам, які кожен день на передовій ризикують своїм життям.

Нещодавно прочитала в інсті: “русские волонтеры собрали на СВО 5 пар носков и упаковку воды”. Оце розмах! Яка насмішка!

День 190 – 250. Навчання.

Тихий жовтневий ранок. П’янить насичений аромат достиглих яблук та груш. Слухаю шурхіт опалого листя. Жовтогарячими свічками палахкотять молоді тополі, багрянцем наливаються клени, пахнуть жоржини, золоті качани кукурудзи. Забуваєш про війну. Раптом гучний свист та рев розриває повітря.

Сьогодні  наживо  я вперше побачила  вбивчу ракету. Ніби величезна чорна палиця пролетіла низько над  моїм будинком і попрямувала в бік Конотопу.

Незабаром зникло світло. Воно з’являтиметься рідко в ці осінні та зимові дні. Мої любі учні, будемо навчатися: очно, заочно, дистанційно, самостійно, у підвалах, бомбосховищах, при ліхтариках та свічках.  Успішно підготуємося до НМТ, бо ми -  освічена європейська нація.  Ті, в кого слова “паляниця” та “суниця” викликають остовпіння, не заслуговують бути в колі європейської сім’ї.

День 400 – 460. Зневага.

“Чи може людина, сліпа в себе вдома, стати зрячою на базарі?” Вперше з початку повномаштабного вторгнення намагалася поговорити зі своїми однокурсниками, які проживають у   Ростові та Сочі.

Пояснити, достукатися, довести, що ми “не распинаем мальчиков в трусиках” , “не едим снегирей”. Марно…

Вони, як всі шанувальники “зомбоящика”, не бачать руйнувань, наших страждань, смертей дітей, людського горя. Не бажають бачити, не хочуть.

День 460 – 520. Біль.

“Мамо, навіщо люди починають війни, для чого знищують один одного? Кому потрібна війна, кому потрібні ріки крові, горе, нещастя?” – запитала мене рідна дитина, проводжаючи свого чоловіка до лав ЗСУ. До тата тулилася маленька донечка, а ще ненароджене маля могло не побачити  більше свого татуся.

Обійнявши та поцілувавши дружину і малечу, він поїхав зранку. Як наслідок – ввечері передчасні пологи. Стрес дався взнаки.

Але я сильна, я допоможу, я попіклуюся. Я така ж сильна як і тоді, коли отримувала 13 дозу хіміотерапії, боролася  зі страшною недугою за  своє життя. Нехай Бог береже мого Артема ( бо він мені як син). Попереду в нього Куп’янськ, Часів Яр, контузії, поранення , шпиталь, загибель друзів, реабілітація.

День 520 – 640. Втрата.

Війна приносить за собою сльози, смерть і великий біль  втрати. Ми можемо відбудувати зруйновані будинки, дороги, школи, лікарні. Але ніколи не повернемо назад тих, кого  вона забрала з собою назавжди. Чорна смерть перериває життя, смерті довкола нас забагато, горя забагато.

Вся моя шкільна родина проводжає в останню путь наших колег.  Ромни…  Удар шахеду… Школа №8…

В пам’яті спливають рядки з мого вірша написаного в лікарняній палаті після чергового курсу хіміотерапії: “І обірвалося життя героїв, а душі ангели на небо віднесли.”. А нам потрібно жити далі, скільки б небес на землю не впало.

День 640 -800. Нічні жахіття.

Все починалося з гучного реву, схожого на роботу бензопили чи двигуна від мопеду. На початках це були поодинокі запуски, переважно вночі, трикутних об’єктів, схожих на НЛО. Потім над селом стали пролітати цілі “рої” вбивчих шахедів ( запускали по гирлі річки Сула, важче збивати).

Російський операторе БПЛа, наслухавшись брехливих гасел: “русский мир”, “Україна недодержава”, “росія веде священну війну”,  думаєте ,що зможете нас перемогти? 

Ми – українці, з діда – прадіда народжені вільними, нескореними,  серед неозорих пшеничних полів, у перешіптуванні верхівок дерев у лісі, в оточенні горбів та пагорбів, тому  волі та держави не віддамо.

День 800 – 860. Гордість.

Мої дорогі учні! Кожен  день, то наповнений колосок, що ховає в собі “знання зернини”. Останній дзвоник сповістив про завершення ще одного воєнного навчального року. Почалися жнива екзаменів – НМТ, яке показало урожай  ваших знань.

200 балів з української мови цьому доказ. Діти, ви моя гордість, а ваші результати – це вклад у довгоочікувану перемогу.

І нехай на вашому мирному життєвому шляху не трапляється гіркий полин розчарувань та порожні зернини згаяного часу.

День 860 – 1000. Перемога.

Якщо запитаєте , чи покину рідне село, виїду за кордон, сховаюся від війни? Ні. Поняття “рідний край” невід’ємне   від “ рідна мова”,  “культура”, “історія”, “минувшина”. Існує велике бажання плекати та берегти все це, передати у спадок своїм дітям, онукам, учням. “Бо вдома небо синє – синє. Бо вдома небо волею дихає”.

Росіяни – раби,   ваше  життя залежить від волі  однієї схибленої людини, яку чекає спеціальний  трибунал і справедливий суд ( Божий також).  

Ви відповідальні за всі його злочини. Російський народе, “мы никогда не будем братьями”. Наша перемога  здобуваються сьогодні зброєю на полі бою. Ми переможемо.

Слава Україні! Слава її Героям! Україна понад усе!