Я мешкала разом з сином, племінницею, мамою і братом у селі Оскіл Ізюмського району. У перший день повномасштабного вторгнення ми збиралися із сином до школи, ввімкнули телевізор і побачили, що обстрілюють Харків та інші міста нашої країни. З 25 на 26 лютого ми війну вже відчули повною мірою: вороги стали бомбити з авіації міст через річку Оскіл. Після цього нас щодня обстрілювали літаки і вертольоти.

Під час одного із обстрілів влучило у житловий будинок – загинула вся родина. Живим залишився тільки один хлопчик. Ця історія мене дуже вразила.

На той момент ми вже були напівокуповані, не сьогодні-завтра на наше село чекала повна окупація. Рашисти вже курсували нашим селом, затрималися на кілька днів, потім виїхали. Саме ці події і стали поштовхом для нашої евакуації.

Труднощі були при виїзді. По-перше, складно було залишати свою домівку, по-друге, було дуже багато переселенців: знайти житло було непросто. Нам довелося спочатку виїхати до Польщі. Там діти пішли до школи, закінчили навчальний рік, а потім ми повернулися в Україну. У кінці липня 2022 ми уже були в Полтаві. Я не хотіла залишатися у Польщі, тому що я хочу жити тільки у своїй країні. Полтаву обрала через її близькість до свого дому.

Я не працюю, бо у мене син з інвалідністю: ходить у спецшколу. Працювати не маю можливості.

Зворушує, коли наші військові звільняють наші території, захищають нас. Я добре розумію, якою ціною це все дається. Наскільки у нас патріотичні люди.

Душа бажає, щоб окупанти зробили «жест доброї волі» і залишили наші території. Я дуже хочу, щоб Україна перемогла якомога швидше.

Майбутнє бачу у вільній, квітучій, відновленій Україні, яка покаже всьому світу, що ми - могутня держава, яка не дасть себе нікому поставити на коліна.