Для сім’ї Людмили Володимирівни війна стала важким випробуванням, адже їм довелося декілька разів переїжджати з міста у місто, щоб почати життя з чистого листа

З початком війни моя сім’я опинилась в окупації у місті Сватове. Нам було дуже важко покинути місто, адже грошей зовсім не було. На щастя, добрі люди допомогли евакуюватись з міста.

Я була шокована, що росіяни такі жорстокі стосовно мирних жителів.

Під час евакуації ми попали під обстріл у Донецькій області, але все обійшлося. Коли ми дістались Дніпра, нас там дуже щиро прийняли, але в ту ніч місто піддалося ракетному обстрілу. Ми були змушені тікати далі.

У Львові мою сім’ю називали туристами. На жаль, волонтери вигнали нас надвір вночі у комендантську годину, бо їм не подобалась, що ми з Луганської області. У поліції нам не допомогли, тому ми переїхали у Харків. Тут ми з дітьми знову бачимо і чуємо ракетні обстріли, але найгірше, що у нас немає укриття.

Ми й досі відчуваємо гуманітарну катастрофу, адже у нас є проблеми з водою, їжею, ліками. На зиму у нас немає теплих речей та взуття для двох синочків.

Моя мати й брати не змогли виїхати зі Сватового, бо у них немає грошей. Мама лікується від хвороби Паркінсона, тому в окупації їй дуже погано. Мої рідні очікують, що їм допоможуть з евакуацією. Зв'язку з ними немає, але я дуже сподіваюсь, що вони живі.

Мене до глибини душі приємно зворушують наші хлопці, які захищають нашу землю, та працівники рятувальних служб.

Статуетка янгола з рідного дому завжди тепер з нами, адже ми з нею ховались у підвалі під час обстрілів і молились, щоб вижити.

На жаль, у мене друга група інвалідності через онкологію, тому я не можу працювати. Через війну я наразі не проходжу жодних лікувань. Чоловік працює будівельником.