У мене є донька і внук. Ми жили в місті Гуляйполе Запорізької області. Я інвалід третьої групи. Працювала бухгалтером в агрофірмі.

24 лютого, о сьомій годині ранку, збиралася їхати на роботу. Співробітники сказали, що почалася війна. Я не могла в це повірити. Потім знайомі з Сумської області прислали мені відео, на якому було видно, як по дорозі їхали танки.

З першого березня росіяни почали бомбити наше місто. Я жила в центрі. Там було найбільше прильотів. Другого березня зникло світло і вода.

Воду підвозили пожежні машини. До десятого квітня ми жили в підвалі на окраїні міста. В ньому було холодно – не більше семи градусів. Ми надіялися, що наші військові підуть у наступ і проженуть окупантів. Але з кожним днем ставало все небезпечніше. Одного вечора нас обстрілювали касетними снарядами. Тоді ми зрозуміли, що потрібно виїжджати.

Виїхали через Дніпропетровську область, тому що прямий шлях до Запоріжжя обстрілювали. Я не захотіла виїжджати в чуже місто. Запоріжжя я знаю. До війни їздила сюди на обстеження два-ти рази на місяць. Тут є знайомі.

Надіємося на те, що скоро повернемось додому. Я знову вийду на улюблену роботу. Будемо жити далі, але ніколи не забудемо того, що зробили росіяни і ніколи їм цього не пробачимо.