Алла бачила, як селом ходили окупанти, як після обстрілів горіли будинки.
Я родом з Рогані Харківської області.
На початку війни війська окупантів перебували недалеко від нас у селищі Мала Рогань, вони звідти обстрілювали нашу Рогань. Ми з вікон бачили, як горіли будинки. Навіть по нашій вулиці ходили російські окупанти.
У нас не було зв’язку буквально з першого дня, не було світла. Навіть мої знайомі з Харкова не могли зв’язатися з нами. Було страшно.
Наше селище дуже постраждало. У наш будинок був приліт касетним снарядом: дах пробило, вікна побило.
Я живу у приватному секторі, тому в нас вода була своя. Запаси їжі були. Газ на той момент був. Із медикаментів було заспокійливе – корвалол та корвалмент.
Ми тиждень просиділи в підвалі й більше не витримали. Коли виїжджали, затори були - багато машин виїжджало тоді з Харкова. Зі мною їхала мама, їй 83 роки було на той момент, а також онучка десятирічна.
Ми доїхали до Полтави. Двічі отримували там допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Потім переїхали до Харкова – тут оренда житла дешевше. Роботи немає, я отримую виплати як тимчасово переміщена особа.
Тяжко все це пережити. Рятують валер’янка та корвалол. Дуже надіємося, що цього року війна скінчиться.
Я думаю, ми всі змінилися за цю війну - можливо, люди стануть добрішими одне до одного. У нас гарна країна, у нас добрі люди, тож маємо надію, що після цього переосмислення ми будемо ліпше жити.
Ми стали більше цінувати життя, більше любити нашу країну. Це, мабуть, головне. Ми стали більше українцями.