Ми жили в селі Мала Токмачка, я працювала в дитячому садку, а чоловік тільки оформив пенсію. Як почалися обстріли, ми сиділи в підвалах.

В нас там загинуло троє людей, і це просто шокувало. Виходив чоловік подивитися, куди прилетіло, і його осколками порешетило. Дитячий садок розбило, сільська рада повністю згоріла, школа, будинок культури. Потім був приліт до нас у домівку - паркан зруйнувало, собаку вбило, трактора побило. От тоді вже у нас був страх такий, що потрібно було виїжджати.

Ми з чоловіком взяли документи, подушки, ковдри, картоплі, і поїхали. Летіли так, що нічого не бачили. В селі всі виїхали, тільки сваха моя залишилася. У неї господарство, вона не хоче кидати. По телефону каже, що вони в підвалі оборудували кімнату для ночівлі, а коли немає обстрілів, пораються на городі. А так, в основному, в підвалах, світла немає, газу немає. За ліками їздить періодично її син, мій зять – привозить їй ліки, продукти, й одразу назад, тому що обстріли раптово починаються.

У нас там багато будинків зруйнованих, у сусідки взагалі хату розбило повністю. На село громада привезла чотири генератори. Люди по черзі заряджають телефони, на кострах готують їсти - отак і живуть. Незрозуміло, скільки ще вони там протримаються.

Сподіваємося, що скоро буде кінець війні, і ми всі одразу повернемось додому.