Мені 38 років. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми жили в Мелітополі, у приватному секторі. 

Уранці 24 лютого я почула вибух з боку нашого аеродрому. Розбудила чоловіка і сказала йому, що почалася війна. Він не повірив: подумав, що у когось вибухнув газовий балон. Через чверть години знову пролунав вибух. Я прочитала новини й дізналася, що оголошено воєнний стан. Ми відразу зібрали речі першої необхідності й поїхали до батьків у Василівський район Запорізької області. Були впевнені, що через кілька днів повернемося, а вийшло так, що затрималися на пів року. Наскільки нам відомо, будинок уцілів і в нього ніхто не заселився. 

У батьків ми були до кінця серпня. Тато чоловіка не ходить. Тож ми допомогли посадити город, зібрати врожай і заготовити дрова на зиму. А перед початком навчального року виїхали до Запоріжжя, щоб старша дитина мала змогу навчатися, бо в селі не було зв’язку й інтернету. Зараз я в декреті. Чоловік працює у нічні зміни, а вдень допомагає у благодійному фонді. 

Окрім наближення навчального року, була ще одна причина від’їзду: небажання жити в окупації. Було страшно й неприємно бачити російських військових. Одного літнього дня ми вечеряли у садку. Біля нашого обійстя зупинився автомобіль окупантів, бо один із них вирішив справити природні потреби під нашою сливою, а потім побачив груші й вирішив зірвати їх. Наш друг зробив йому зауваження. Після цього пролунала автоматна черга. Потім окупант вибачався, але його вибачення було нічого не варте. Цей випадок став останньою краплею. Через кілька днів ми зібрали речі й виїхали. 

Російські солдати заходили з автоматами – діти боялися, плакали. Один із них торкнувся щоки моєї одинадцятирічної дівчинки, щоб заспокоїти її. Щоправда, відразу відійшов, побачивши мій злий погляд. Коли він доторкнувся до неї, я ладна була вдарити його або рвати на собі волосся. 

Я близько трьох місяців не виходила з дому, бо було страшно. Ми жили на центральній вулиці, по якій постійно їздила російська військова техніка. Два рази на тиждень мама їздила по хліб. У травні я почала виходити у двір, щоб погуляти з дитиною. 

Кілька разів російські військові приходили до нас із обшуком. Ми зняли з себе золото і заховали його разом із документами, телефонами, ноутбуком і планшетом. Вони два місяці лежали у сховку. Час від часу ми діставали гаджети, а потім знову ховали їх. Окупанти обшукували все: будинок, погріб, сараї. 

Мене зворушила турбота односельчан. Люди ділилися хлібом, молоком, сиром, яйцями. Це було дуже приємно. 

Я хочу миру. Хочу, щоб мої діти ходили до школи. Щоб усі рідні були живі й здорові.