Я з чоловіком і донькою до червня 2014 року жила у Донецьку. Через сильні обстріли ми приблизно місяць просиділи у підвалі. Дитина боялася навіть стуку дверей. Ми вимушені були покинути свою домівку й бігти до Миколаєва, рятуючись від війни. На той час доньці було шість років, вона готувалась стати першокласницею.

Раніше наша дівчинка була усміхнена, весела, товариська, ходила на гуртки і дуже любила грати на піаніно. Після 2014 року вона різко закрилась в собі, перестала посміхатися й радіти дитинству, як це роблять усі діти. Такою замкненою вона залишилася дотепер, взагалі не бачить радості у житті й не має мети. Їй взагалі нічого не цікаво, вона не хоче спілкуватись з однолітками.

За час війни на окупованих територіях померли дідусь, бабусі, яких вона не бачила багато років через війну. А у лютому ми знову змушені були бігти: з Миколаєва до села, де взагалі немає ніяких побутових умов, бракує спілкування з людьми, бо там проживає десь близько двох десятків мешканців. Село у занепаді, люди давно з нього виїхали. А у нас немає можливості обрати краще місце, тому що чоловік має інвалідність, і нам бракує коштів.

Ми двічі за вісім років бігли від війни, двічі втрачали все. Кожного разу евакуювались під обстрілами, тому дитина дуже налякана. Вона сама каже, що відчувала себе у безпеці тільки до 2014 року в Донецьку. Психологи благодійних організацій їй не допомогли.