Коли почалася війна, ми довгий час з моєю донькою і моєю мамою жили під обстрілами, а 2 березня біля нашої хати розірвався снаряд. Наша хата частково постраждала, і перед ії вікнами в землі знаходився великий снаряд, який прилетів під час чергового обстрілу. З того часу, як був прильот перший, ми ховалися у підвалі
місяць. У нас не було води, світла. Ми раділи снігу, який випаде, і ми зможемо його використовувати. Гімназію, де навчалась Софія, розбомбили. А Софії бабуся, яка залишилася вдома, коли ми виїжджали (вона відмовилась покинути домівку) загинула під час обстрілу. ЇЇ у нас біля дому так і заховали. Про це я дізналась, коли на евакуаційному потязі їхали до міста Мукачево. Дівчинка стільки пережила, що я довгий час не наваживалась повідомити їй цю страшну звістку. Але з часом я розповіла Софії про цю трагедію нашої сім'ї. Це дуже боляче було пережити дитині.
Зараз наше місто під окупацією. Зв'язку з родичами, які залишились, немає вже 8 місяців, тому ми не можемо дізнатися в якому стані наш дім зараз.

Найбільш шокуючим були прильоти. Це дикий страх, який неконтрольований, страх за дитину, яка кричить: "Мамочка, ми помрем?" Та нестерпною болючею трагедією була загибель моєї мами (бабусі Софії).