Ми жили в Маріуполі. В 2014 році ховалися, перебували в іншому районі міста, де було більш-менш спокійно, але не виїхали з міста. І про це зараз шкодуємо, бо багато знайомих в той момент прийняли рішення, що потрібно виїжджати з міста, де поруч війна. А ми сподівалися, що раз місто розквітає з кожним роком, що все буде добре. Але так не сталося. 

24 лютого рано-вранці нас підняли вибухи дуже гучні, і ми зрозуміли, що це не так, як завжди, бо ми жили поруч із бойовими діями. Це було щось не те. Від засобів  масової інформації дізнались, що почалася війна. Весь день намагалися зрозуміти, що нам робити. Ми сподівалися, що це зараз все закінчиться. А наступного дня вже виїзд з міста був зачинений, і ми не змогли нікуди виїхати. Сиділи  аж до 17 березня під обстрілами в підвалах. 

Шокували всі ці звірства, які відбувалися. Не дивлячись на те, що люди в 21 столітті все роблять для того, щоб покращити людські долі, ворог намагався знищити все, що люди придбали за все своє життя. Як так можна - в один момент  все зруйнувати!  

Коли ми виїжджали, то бачили вже повністю зруйноване місто, принаймні в тому районі, де ми були: на лівому березі, потім - в центрі, і бачили на власні очі, як зруйнували драмтеатр. Це було дуже боляче: скрізь були мертві люди, зруйноване було місто. Це не можна описати. Це дуже боляче, і зараз не хочеться про це згадувати. 

Було дуже важко. Ми економили як могли, бо магазини  не працювали. Тобто в перший день були великі черги - ми ще встигли там трохи закупитися в найближчій крамниці, а починаючи з двадцять п'ятого вже не було нічого: все було розтрощене, розбите, розграбоване. Ми вже боялися виходити, бо діти неповнолітні і старі наші мами - бабушки. Тому все те, що у нас залишалося, ми почали дуже сильно економити. 

Воду набрали у ванну, і вже потім з неї користувалися так потроху. На сніданок у нас іноді було просто одне галетне  печиво  і шматочок маленьких сирів. І це ми так снідали декілька днів. 

Ну ніде було взяти нічого. Постачання зовсім не було. З лівого берега волонтери не доїжджали, бо було дуже небезпечно. Коли перший приліт був у наш будинок і загорілася квартира, то вона горіла десь десять годин, і вигоріли ще чотири квартири. Це все на наших очах, бо не доїжджали до нас рятівні служби.  Це було, як ото блокада Ленінграда. Ми дивились кіно, але це зовсім не кіно. Це неможливо описати. І не скоро захочеться подивитися фільми про війну, бо це зовсім не романтика. Це жах. 

Ще голод можна було подолати, а без води це було дуже важко, бо пити  в будь-якому разі потрібно. Тому приходилось дуже економити, ми навіть з батарей зливали воду. Ніхто не мився по декілька тижнів - про це й мови не було. Коли йшов сніг, ми дуже раділи, бо ми його збирали з машин, з землі, його топили, кип’ятили і пили. 

Газу ж не було, і ми вимушені були у приватному секторі біля заброшених будівель розбирати забори, палили вогнище, щоб приготувати їжу чи закип'ятити воду. І це все - під обстрілами, бо обстріли були постійно. 

Один раз до нас у двір прилетіла міна, коли ми там у дворі  готували їжу, і  наших очах загинули люди – дорослі і двоє дітей, вісім чоловік всього. Це  було зовсім страшно. 

Тобто, щоб приготувати їжу, це був героїзм: потрібно спочатку було десь взяти дрова, потім розпалити багаття. Потім комусь потрібно було чергувати біля того багаття, щоб там не згоріло нічого. Тому що постійно були обстріли - не було і пів години тиші, щоб можна було десь вийти щось зробити. 

Постійно хтось ризикував. Одного разу ми пішли по воду в напрямку Азовсталі, і бачили, як летять літаки військові. А коли підіймалися від кринички з баклажками  води, ті самі літаки  пролітали над нами і почали скидувати бомби. Це було дуже страшно. Ми воду в одну сторону, самі - в іншу під огорожу, і тільки на Бога сподівалися. І ми вирішили, що це вже крайня точка, бо що по дорозі за водою можна загинути, або йти з міста краще – може, врятуємося. Ми так і зробили. Нам  пощастило. Ми якимось чудом просто вижили.

З Маріуполя виїжджали  в середині березня минулого року: у нас двоє дітей, двоє дорослих, і ще з нами виїжджали моя мати, моя бабуся і свекруха. Її ми поховали вже коли виїхали, бо вона не витримала того, що з нами сталося. Ми виїхали в Черкаську область, і зараз тут і  перебуваємо.  

На блокпостах нас перевіряли майже кожен кілометр. Ми збилися з рахунку, скільки раз нас зупиняли, і кожен раз одне і те саме: перевіряли  машину і щось намагалися випросити. Кожен раз - у чоловіків перевірка документів. Добре, хоч не  роздягали. Ну просто морально дуже важко, що на нашу землю прийшли чужі люди і щось від нас вимагають. 

В нас було  два кота, які ні за що не будуть лізти до столу, але в них скінчився корм. І ми розуміли, що самі  можемо з’їсти все, що завгодно, а коти не будуть. Тоді моя мама пішла у крамницю, яка, на щастя, була відчинена. Сам хазяїн просто  роздавав корм. Але це був великий магазин з  міні-зоопарком. І хазяїн просив, людей, щоб  забрали когось із тварин  собі. Корм - у подарунок. 

І мама прийшла додому з цим кормом і трьома хом'яками у клітці. Тобто ми  врятували не тільки своїх котів, а ще й троє хом'яків, які потім ще розплодилися.

Поки ми ще тут, в Україні, вже роздавали ці хом'ячків. Досі вони у нас живі, радують нас, наші рятівники.

Ми з чоловіком - державні службовці, працюємо дистанційно. Діти вчаться, син  якраз одинадцятий клас закінчував школу. В таких умовах ще дуже добре закінчив школу і підготувався, здав добре ЗНО  і поступив на бюджет до українського вузу. 

Наша машина була забита людьми. А коли ми виїжджали на Мангуш,  багато людей йшло пішки, бо не у всіх  є машини. І мене дуже вразила одна сімейна пара: йшла жінка з дітьми, але хлопчик маленький віз велосипед, і у нього був тільки рюкзак. У жінки - теж  рюкзак, і в руці було два поводка і дві собаки. І все. 

З усього, що у них залишилось, це велосипед дитини, два рюкзака і дві собаки. А тоді в березні був мороз, дуже холодно було, і вони йшли пішки і спасали те, що для них саме найдорожче. 

Як з'ясувалося, найдорожче - це  твої близькі і твої  улюбленці, які тобі дуже близькі і дорогі, а речі можна придбати, нажити знову. У нас загинули там лизькі люди, і їх вже не повернеш. Потім ми дізналися, що у нас згоріли наші квартири – так, це  дуже боляче, але згадую, як це - коли немає ні води, ні їжі, і розумію, що найголовніше для мене зовсім інше. 

Та коли ми приїхали перший раз до міста українського, спочатку дуже  було зле дивитися, як люди продовжують жити, як вони ходять, посміхаються, десь п'ють у кав'ярнях каву. Було дуже боляче дивитись, бо ми сиділи там  повністю як ото в кам'яному віці: голодні, холодні, брудні. А тут люди продовжують жити. Так, це дуже дратувало спочатку. Але зараз я розумію, що потрібно не тримати на когось злість. Подякувати Богу, що нас він врятував і дав шанс на майбутнє.