Пані Валентині з родиною вдалося виїхати цілою та неушкодженою з розтрощеного Маріуполя. Нині вони зупинилися на Сумщині, облаштовують хату, яка перейшла їм у спадок від рідні. 

Ми переселенці з Маріуполя. Наш будинок з усім майном згорів вщент. Нас спочатку вивезли в одне місце, потім в інше в Донецькій області. Там ми побули якийсь час, а потім і звідти переїхали. Але винаймати житло дуже дорого, тому ми приїхали в Охтирку, бо у нас тут спадщина – бабусин будинок. 

В 2014-2015 роках нас майже не зачепило, основні бої йшли у Донецьку. До 2022 року нас майже не чіпали. А коли вже повномасштабна війна почалась, то всі сили ворог зосередив якраз в Маріуполі. Це було дуже страшно.

24 лютого ми вдома були - я навіть на роботу ще пішла. А потім вже не вийшла, тому що сильно стріляли. В підвал ми спустились вже 25 лютого. Боялись, страшно було, тому що звідусіль на нас все летіло.  

"Гради" сильно лупили, і ракети літали. Навіть вийти не можна було, тому що гуркотіло без перестанку. На вулицю старалися на висовуватися, бо не було такого просвіту, щоб спокійно на все це подивитися.

Все летіло, горіло: і школи, і будинки, і у нашу дев’ятиповерхівку ракета влучила. Квартира згоріла вщент, а потім пожежа розповсюдилась по всьому будинку. У нас тепер нічого не залишилося.

Залишки продуктів якісь у нас були, але в натяжку, води майже не було, її економили. З продуктами ситуація була більш-менш, тому що всі допомагали один одному. На три тижні змогли розтягнути, а так би не вижили - якби не виїхали. Ми на вулиці їжу варили, це було складно.

Але найбільша трудність – це те, що стріляли, через це не можна було нікуди вийти. Ми сиділи, як бомжі, в грязюці. А ще – ось цей паралізуючий страх. Люди часто свідомість втрачали.

І взагалі, це все пережити – це дуже важко і страшно. Особливо, коли ми в підвалі сиділи, а по нам безперервно лупили.

Десь в середині березня нас зібрали і повезли в Донецьку область. Ми тільки одну сумку взяли, а решта все погоріло, тепер у нас нічого немає. Загалом 200-300 людей зібралося, черга була, але автобуси вивозили постійно. Ми спочатку в школі жили, на партах спали. Умов, звісно, не було – в туалет ходили на вулицю. 

Я працювала до останнього, я молодша медсестра, за хворими доглядала. Та ракета влучила і в нашу лікарню, там теж все погоріло, навіть трудова книжка. А коли вже сюди приїхали, через Пенсійний фонд відновили пенсію, перерахували її мені.  

Ми вирішили залишитись в Охтирці, бо більше нам нікуди їхати. Нашого дому немає, нічого немає. Все, зрівняли з землею. 

Мені здається, що війна триватиме ще рік, можливо, два. Але я живу одним днем, не будую планів.