Я мешкала у Маріуполі. Була переселенкою з Тельманівського району. Наше село опинилось у сірій зоні. Ми були відрізані від світу, залишились без роботи, без документів. 

Зранку 24 лютого збиралась на роботу і навіть працювала до третьої години. Нас відпустили по домівках. У першу ніч ми боялись спати, не вірили. Наступного дня ми поїхали у сховище на залізничний вокзал, більше ми додому не повертались. 

Ми жили на новій квартирі трохи більше місяця. Нещодавно колега мені надіслала відео квартири. Вона вся розбита і розграбована. 

У нашому сховищі були чоловіки, які носили воду. При вокзалі у депо завжди була вода. Ми сиділи у сховищі й рахували бомби, які скидали літаки. Бомби весь час скидали у районі драмтеатру. А ми перебували не у самій будівлі вокзалу, а поруч - там була військова комендатура, і я розуміла, що і туди може прилетіти. Від "градів" у нас були побиті стіни, але наскрізь не пробило. Нам пощастило. 

У нас була можливість зарядити телефон і на пероні піймати зв'язок. До нас ходила молода пара, у якої було троє дітей, щоб періодично зарядити телефон і набрати води. Було влучання, ми вийшли і побачили, що вони загинули. У них були зовсім маленькі діти. 

Так вийшло, що нам вдалося виїхати 15 березня. Ми їхали автомобілем на свій страх і ризик. Коли приїхали до Запоріжжя, ми лягли спати, було тихо і можна було виспатись, але ми не змогли - страх був неймовірний. 

Спочатку ми поїхали до Луцька. Там була можливість жити тільки у школі, квартиру винаймати було дуже дорого. Згодом переїхали до Дніпра. 

Я зараз просто живу. Один день прожила - і слава Богу. Мене це дуже гнітить, що я не можу будувати ніяких планів.

На нервовому грунті після Маріуполя у мене німіють пальці. Боїмося кожного різкого звуку. 

Хотілося б щоб війна закінчилась іще тоді у лютому, або взагалі не починалась. 

Мрію повернутися у свій український Маріуполь, але розумію, що це поки нереально.