Євген з сім’єю тікали з-під обстрілів, дивом уникали загибелі, бачили трагедії сусідів. Це дуже вплинуло на психіку онучки. 

Ми сиділи в підвалі. По нам стріляли, бомбили. До такого дійшло, що довелось ліки пити. Прилетіло в двір, і якби не дерева, то вибило би вікна і кришу, а так - тільки дірок наробило.

Потім ми поїхали в місто - думали, що там тихіше. Хотіли дочку, онучку і тещу відправити в Польщу, ввечері були в Жовтневому, прилетіла ракета і ледве не вбила нас. Так бахнуло, що думали, помремо. Але живі. 

Ми тижня два чи три ходили на роботу, поки почались перші прильоти. Потихеньку зупиняли завод, потім бігали в бомбосховище постійно: там такі місця є, що можна залізти, і ніяка атомна бомба не проб’є. Робота зупинилась, нас відправили на простій. Залишились деякі люди на охорону і зачистку обладнання. Я сидів вдома весь час. 

Ми були в квартирі, жінка сказала, що заграва стоїть з боку заводу і люди в бомбосховище йдуть. Ми пішли в бомбосховище з онучкою, їй вісім років. Тільки спустились, як посередині вулиці, яка підходить до будинку, впала ракета.  Так бахнуло, що дитина почала кричати. Ми присіли. Підвал був біля під’їзду, і жінка сказала, що тут не варіант сидіти, бо впаде ракета і нас в б’є. Ми вискочили і побігли до сусіднього двору. 

Не встигли добігти, як впала ракета в дворі у чоловіка. Це нас врятувало, але чоловіка вбило. Його витягли, накрили покривалом, він лежав там всю ніч. 

Приїхали пожежники і сказали, що не можуть гасити, бо немає чого - потрібно вирізати і витягати цього чоловіка. Поїхали туди, бо там горить - падали ракети в різних місцях. 

У нас тривоги не чути, і як тільки починається обстріл, я дітей піднімаю - і в підвал. Підвал в мене під будинком. Бабуся, моя теща, декілька разів впала, як бігла по сходинках. Я сказав, що потрібно виїхати. 

Поїхали в місто. Жінка каже: «Така тиша тут, ніхто не стріляє». Сестра подзвонила, вона також виїхала, бо на початку Балабанівки рашисти зайшли літаками і почали кидати бомби по будинках. У сестри біля двору впала бомба і розірвалась, засипала весь паркан.

Ми в підвалі зустріли жінку з нашого села. До неї у двір попав снаряд - загорівся сарай. Її чоловік поїхав гасити той сарай. Поки гасив, прилетів другий снаряд і влучив йому по ногах. Чоловіка відвезли в лікарню. І туди прилетіло дві ракети. Слава Богу, в будівлю не попали, і він все-таки не вижив. 

Поїхали ми додому. Приїжджаємо. День- два - і росіяни наступають. Чуємо, в полі бій, все ближче до села. Ми сидимо, дивимось вгору і не можемо зрозуміти. Почався гуркіт, лупили сильно. Я сказав, що потрібно тікати, бо сюди прилетить. Ми поїхали знову в місто. Знайомі залишили нам приватний будинок, ми там були. Потім ми побули трішки і повернулись додому. 

Як відступали росіяни, в останній день, 9 жовтня, кинули по нам касети. 

Я пішов в сарай курям дати зерна - почув свист, потім - хлопок, і через декілька секунд почали рватись касети. Я почув, що воно десь поруч почало бити, то біля курей і впав. 

Потім дізнався, що сусідка, молода дівчина, у якої троє дітей, тільки сіла в маршрутку, як прилетіло в двір поруч з зупинкою. Якби не горіх, вбило б її. Пробило паркан, зупинку, маршрутку і попало їй в спину. Один осколок витягли, а інший так і залишився. Сказали їхати в Київ витягати, бо тут ніхто не збирався нічого робити. Так вона з осколком до сих пір і ходить вже рік. 

Наша онучка перелякана. Тільки вибух – її тіпає. Нам порадили поїхати на тижні два-три десь відпочити. Ми побули в Чернівцях трішки. Будинок старенький, тріснутий - ми трішки побули і повернулись назад.

Я свідок Ієгови і знаю пророцтво двох царів, південного і північного. Зараз про перемогу не йдеться розмова. Там є одне пророцтво, що північний цар прийде до свого кінця і ніхто йому не допоможе. Але як воно буде розвиватись - ніхто не знає. Там написано, що цей момент наступить в самий тяжкий час людства.