Хочу розповісти свою історію, бо не знаю, як далі жити.

Я вимушена переселенка з 2017 року з м. Харцизьк Донецької області. Виїхали в м. Добропілля Донецької області. Було багато труднощів і на новій роботі, і з житлом, і з документами.

З початком повномасштабної війни чоловік пішов воювати, а ми з сином, якому було 17 років, виїхали за кордон. В жовтні 2022 року, під час несення військової служби, чоловік отримав травми, був в тяжкому стані, тому я повернулась і перебувала з ним до кінця березня 2023. Він був у госпіталях в різних містах України, а в березні не захотів знов стояти в чергах і проходить ВЛК , а просто повернувся в свою частину.

Але в серпні його і ще інших чоловіків з його частини звільнили зі служби. Частина дала йому припис – стати на військовий облік в Добропіллі. Він це зробив.

Я два місяці була із сином, зараз мені довелося повернутися в Україну. На окупованій території знаходиться мама моя, їй 64 роки, і матір чоловіка, якій вже 83, вона вже майже не може сама пересуватись. Вона там сама. Моя мама носить їй продукти, бо має ще мою бабусю, якій вже 86, і вона пересувається тільки з ходунками.

Поїхати туди ми не можемо. Син за кордоном, також сам. Ми зараз в Добропіллі. Зняли літню кухню, з умов – тільки світло. Повернутись на роботу на шахту чоловік, напевно, не зможе, бо після його травм, отриманих на службі, у нього проблеми – головний біль, підвищений тиск, судоми. Він глухий повністю на одне вухо.

У висновку маємо те, шо наша родина повністю розірвана на шматки, об‘єднатись ми не можемо. Ми з чоловіком знаходимось в Україні, не маючи тут нічого, ні роботи, ні житла, ні грошей, нічого….В листопаді йому буде 50 років і він має отримувати шахтарську пенсію, але… Знову у суді треба доводити, що ти робив на шахті, коли жив в Донецьку. Скільки це потрібно грошей і чи буде результат?

Зі свого власного досвіду я можу тільки зробити висновок, що люди з окупованих територій, а саме з 2014 року (Донецьк та Луганськ) - мають перед нашою державою тільки обов‘язки! Багато разів з 2017 року я дзвонила, писала листи - жодного результату! Як жити? До кого звернутись за допомогою?..

Звичайно, ніхто не бомбив нас 8 років, хоча чути цю приказку мені дуже бОляче!!! Я люблю Донецьк і дуже хочу повернутись додому! Але багатьох з нас вбивали і вбивають морально, матеріально...

Дякую за те, що надаєте людям можливість розповідати про свій біль….