Наша сім'я знаходилася три тижні у сховищі під постійними обстрілами. Виїхали без нічого, тільки документи. Зараз винаймаємо житло у Запоріжжі. У чоловіка друга группа інвалідності - онкологія. Працювати не можу піти, бо чоловіку потрібна допомога.

Ми до останнього не вірили, що буде такий жах... Найстрашніше, що було - це літаки, яки нас бомбили та дивитися на замерзаючу дитину і розуміти, що нічим не можеш їй допомогти, ще відсутність зв'язку і незнання, що зі старшої дитиною, він військовий.

У Маріуполі нам не вистачало всього, особливо води і ліків. Кожен день, коли вдавалося вийти зі сховища, ми бачили палаюче місто... Ми виїжджали 15 березня під обстрілами, їхали через усе місто... Жах був повсюди, багато загиблих людей.