14 червня [2014 року] я вперше побачила, правильніше почула, як летіли снаряди і вибухали в Жовтому. Це — початок, було страшно.

Зрозуміла, що все змінилося, коли довелося розлучитися з дітьми та онуками.

Я вийшла на пенсію та приїхала сюди жити до батьківського дому в надії на те, що допомагатиму своїм дітям й онукам. Результат вийшов плачевний: діти живуть у Луганську, а я одна в Лобачевому. Все це для мене сумно. Але я не хочу звідси їхати. Мене запрошують, але у мене немає ніякого бажання, я тут звикла.

Наше Лобачеве няньчили як дитину

Під час активних бойових дій тема для розмов була завжди одна: війна, і вітаю, знову війна. Усі дуже хотіли швидкого закінчення всього цього. І в нас у Жовтому вже протилежна сторона.

Я в 2019 році перенесла інфаркт, а медицина тут залишає бажати кращого. Єдина людина, яка піклується про наше здоров’я, це наш сільський фельдшер.

Мене турбує розлучення з дітьми. У мене дві дочки та п’ять онуків. І ось онуків бачу один раз на рік, коли їжджу до них на день народження.

Мрію, щоб це все швидше вирішилося і настав мир, щоб все було добре. Хотілося б, щоб до мене їздили діти і внуки. Їм буде добре тут, річка, прекрасна природа, все чудово.

Єдине, що засмучує – що у нас немає можливості часто бачитися. Це у мене єдине бажання. Поки спілкуємося щодня тільки по телефону або по скайпу.

Ми регулярно отримували гуманітарну допомогу від Червоного Хреста. Дякую також Рінату Ахметову, нам видавали продуктові набори. Наше Лобачеве няньчили, як дитину. Привозили і насіння, і будматеріали, і утеплення, виділяли гроші, і хто хотів, той міг купити кролів, корову.

Але єдина проблема – відсутність дороги хоча б у Щастя. Їздимо – наймаємо машину. Нам, власне кажучи, Червоний Хрест пускав автобус. Але проїхати такими пісками, як у нас, жоден автобус не може. Тому з цим проблемно, медицина страждає.