Я з Волноваського району Донецької області. Тут було страшне: танки повз нас їхали, штук двадцять. Я ховалася і в підвалі, і йде тільки не ховалася. А я і не знала, що війна почалася. Думала: «Що воно таке?» А тоді - люди тікають із села, і ми почали тікати.

Тоді вже, коли в Угледарі здорово бахнуло на базарі, ми машину знайшли і втекли. І ще десь зупинилися в Курахово - і там нас доганяло, стріляло, ну, втікли. Думали, в Одесу поїдемо, але треба було десь переночувати - поїхали в Кропивницький, там переночували, і знову їдемо. А тоді завернули нас. І ми тоді шукали, шукали, і знайшли Жовті Води. Дякуємо, що попали в гуртожиток, нам дали ложку миску, одягли нас. Все добре у нас, дякую людям, дай Бог їм здоров'я.

Дуже переживаю, що кинула все: і курей, і гусей, світі і хату – все на світі. Кажуть, нічого там не залишилося. Зразу кухню розбили, а потім – хату. Кожен день дуже-дуже тяжко на душі. 

Одна сусідка моя там, в Єгорівці, казала: «Я не поїду, буду вдома, хазяйство не кину». Ну і що? Вдарило біля неї, осколком голову одрубало, а чоловіку ноги поодбивало, а там немає ніде нікого - так вони і загинули. Багато людей загинуло.

Наше село розбили зовсім, нема куди повертатися. Якось нас там почали виселяти, а куди нам уходити, грошей немає. Оце, дякую дають по дві тисячі кожен місяць. Ну а хати тут дорогі, куди я дінусь? Нікуди.