Я маю двох доньок. До війни все було добре. І я працювала, і діти до школи ходили, мали плани на майбутнє. З приходом війни ми виїжджали у місто Полтаву. Перед Новим роком повернулися додому. Наш дім пошкоджений: вікна, дах, двері. Виїжджали з-під обстрілів, тому що село наше розбите повністю. Ні школи немає, ні будинку культури. Будинки майже всі зруйновані в селі.

У перший день російського вторгнення я збиралася на роботу, встала ранком на електричку. І почула, що по телевізору кажуть, що Харків почали бомбити. Я зрозуміла, що почалася війна. 

Ми виїхали з нашого села, щоб урятувати дітей, зберегти їхню психіку, їхнє життя. Коли їхали, були обстріли, літали винищувачі, ми проїжджали блокпости. Боялися їх проїжджати, тому що хлопців наших дивилися, і роздягали, і телефони перевіряли, і у дітей, і у нас. Дітей запитували, де чиї батьки, бо ми виїжджали з сестрою разом - дві сім'ї на одній машині. Але все добре, виїхали. 

Вирішили їхати в Полтаву. Думали, що це все ненадовго і ми повернемось. Трошки затягнулося. Нічого, ми повернулися додому. Тому що дім є дім, винаймати було дуже важко. Роботу не могли знайти в Полтаві. Вдома все залишилось. Ми нічого з собою не брали, бо тоді про це навіть не думали. Для нас було головним на той момент зберегти свої життя. 

У Полтаві до нас гарно ставилися сусіди. Допомагали, хто чим міг: хтось овочами, хто - словом чи порадою. Підтримували, розуміли нас. 

Хотілося б, щоб війна закінчилася поскоріше. Будемо сподіватися, що настане мир, стабільність, і наші хлопці й дівчата повернуться додому живими.