Худьо Ольга
Павлівський ліцей Снігурівської міської ради Миколаївської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Снігова Ірина Василівна

Війна. Моя історія

Дуже часто люди скаржаться на своє життя: важка робота, мало грошей, домашні турботи. Але більшість із них навіть і не здогадуються, що живуть щасливо. Щастя – у кожній прожитій хвилині, у кожній дрібничці. Це починаєш розуміти, коли у твій дім постукає війна!

23 лютого 2022 року у мене був День народження. У школі, у колі своїх друзів, я дуже весело зустріла своє 12-річчя. А наступного дня, 24 лютого, моє життя зупинилось… Уранці до кімнати зайшла мама і сказала те, чого я зовсім не очікувала: «Війна!» У ту мить я відчула якусь глибоку порожнечу в душі, немов померла і народилась знову.

З Миколаєва зателефонувала моя старша сестра Катя, вона була налякана, бо на місто ворожі літаки скидували авіабомби. Вона хотіла виїхати у Львів, але на той час усі рейси вже відмінили. Мама відправила за Катрусею у Миколаїв таксі і забрала її до нас у село.

Ми слідкували за новинами, не відходячи від телевізора, але 17 березня у нас зникло світло. Люди тоді навіть не здогадувалися, що майже рік ми будемо жити у темряві.

19 березня до нас у село заїхали ворожі танки; вони їхали нашими, українськими вулицями, відчуваючи себе тут господарями, і від них віяло жорстокістю та холодом. З того часу розпочалася тривала, дев’ятимісячна окупація нашого рідного краю – Снігурівщини.

Наше село Василівка опинилося на лінії фронту. Батьки не дозволяли нам виходити самим на вулицю, бо селом сновигали рашисти. Вони заселялися у покинуті людьми будинки, а також жили у нашій школі. Ці нелюди постріляли усіх лебедів, які водилися на річці за селом.

Найстрашніше відбувалося вночі, коли ворожі танки, які стояли у балці за селом, починали стріляти. Цими пострілами вони провокували ЗСУ – і у відповідь на рашистів через наше село летіли «гради». Від цього стіни у будинку двигтіли, а вікна дзвеніли. Уранці, коли все стихало, у себе на подвір’ї я збирала уламки від снарядів. Наступної ночі все повторювалось знову. Часто під час обстрілів ми спускалися у льох. Сидячи годинами у вологому та темному льосі, ми чули, як над нами проносяться вибухові хвилі. Це було дуже страшно!

Якось до нас прийшов наш дядько Василь, татів брат. Він нам повідомив, що у Снігурівці почалася евакуація людей. Отже, і у нас є можливість виїхати з окупованої території! Мені так не хотілось покидати рідний будинок, своє село, але залишатись надалі тут було дуже небезпечно.

Наступного ранку ми спробували виїхати зі Снігурівки – і нам це вдалося. Коли проїжджали український блокпост, усі люди плакали від щастя. Спочатку ми виїхали в Миколаїв, але потім сестра вмовила маму їхати далі – на захід України, бо в Миколаєві теж було небезпечно. Так ми опинились в Івано-Франківську, де жили більше року. Тут я відчувала себе у безпеці. Часто, прогулюючись алеями парку ім. Шевченка, дивлячись на людей, які гуляли тут з маленькими дітьми, я думала: «Які ці люди щасливі, що вони не бачили усього того жахіття війни!»

10 листопада 2022 року – найщасливіший день у моєму житті, бо цього дня наші хоробрі герої ЗСУ звільнили Снігурівщину від рашистської окупації! Я була на сьомому небі від щастя, уже хотіла збирати речі і їхати додому! Але ж мені треба було ще довчитися цей навчальний рік. Ми навчалися дистанційно, а в селі поки ще не було світла. Тож до кінця навчального року я жила в Івано-Франківську.

Ця війна мене навчила, що треба жити тут і зараз, бо життя таке швидкоплинне! Кожного дня ми маємо знайти привід, щоб радіти навіть дрібничкам. Особливо треба дбати про своїх рідних!

Я вірю, що ця війна скоро закінчиться, що, як у казці, добро переможе зло і на нашу землю прийде мир. Слава Україні!