Я з села Дудчани Херсонської області. Мені 45 років. Як вдома була, то працювала. А зараз виїхали, роботи у нас немає. А вдома у нас і зараз дуже стріляють. 

Мені зателефонувала подруга о сьомій ранку і каже: «Просинайся, війна!» Тоді я ще цього не розуміла, дуже все це болісно згадувати. 

Вода у нас була. Світло було, ну якось і продукти були. З хлібом були перебої, але люди привозили. Не можу сказати, що ми голодували.

У дочки і у сестри діти були малі, по три роки. Вони виїхали раніше, 22 квітня. Але вони також все застали, і коли виїхали, то кожного шороху боялися.

Ми спочатку не евакуювалися. Наше село розділене на два берега. 2 жовтня наші зайшли. Я була якось трошки налякана, коли вони постукали. І дуже рада була, до сліз. А 10 жовтня ми виїхали, бо з того берега росіяни стріляли сюди по наших хлопцях. Але ми сиділи до останнього і чекали, коли це закінчиться. 

Я періодично їжджу додому, бо в мене там тато залишився. То як приїжджаю звідти, то десь тижня два адаптуюсь, тому що там зараз дуже сильні бойові дії йдуть, сильно обстрілюють.

Я розумію, що вже не буде так, як раніше, тому що вже все зруйноване, побите. І психіка зрушена. Але я дуже надіюсь, що все буде добре.