Села Червоного вже фактично немає. Але родичі Олега з росії впевнені, що українці його зруйнували самі. 

Із села Червоного Гуляйпільського району нам довелося виїхати до Запоріжжя. Коли село звільнили, то виїхали і мої рідні всі. Зараз ми вже третій місяць живемо в Запоріжжі. Моя мама жила в Запоріжжі - ми до неї переїхали. А недавно повідомили, що наше село не придатне для життя. Сумно розуміти, що я туди вже не повернусь.

В Червоне виїздила якась перевірка від ООН.

В нашому селі зараз нульовий кілометр і 90 відсотків будинків розбиті. Розмінування, напевно, років два триватиме.

Коли все почалося, я взагалі пару днів не вірив, що це дійсно війна. Довелося повірити, коли почув обстріли, що ставали все ближчими. І все ж ми до останнього сподівались, що нас це не торкнеться, що село залишиться безпечним місцем. Однак, вийшло навпаки. Я не бачив нічого особливого, а моя бабуся бачила російських солдат, бачила, як вони по наших стріляли і як тікали.

У нас багато родичів в росії, багато в Донецьку. Вони не вірять в те, що тут відбувається. Вони впевнені, що це все наші розбомбили, і навіть якщо росіяни й стріляють, то тільки в повітря.

Але нашу родину ці події зблизили. Ми стали більше спілкуватися, підтримуємо один одного. Раніше як: родичі - то й родичі. Зателефонували, привітали зі святом та і все. А зараз дружніші стали, рідніші.

Я виїжджав з родичами. Мав лише 20 хвилин, щоб зібратись.

Поспішав так, що й документи на будинок не взяв і про собак забув геть – вони лишились прив’язаними. Добре, що військові повідв’язували.

Я потім їздив забирав документи,  і собаки аж стрибали від радощів. Мені так їх шкода було.

Робота, друзі допомагають відволікатись. Намагаюсь частіше спілкуватися. Перші два-три місяці було дуже тяжко, а зараз вже легше. Дуже шкода, що мирні люди страждають, а в цілому, напевно, я звик до нової реальності. Я маю роботу і їхати нікуди не збираюсь. Але якщо щось розпочнеться й тут, то буду їхати далі.