Дацко Дарина, учениця 10 класу Славутицького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №3 Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Галуза Наталія Олександрівна

"Війна. Моя історія"

Коли питають хто такі герої, зжимається серце, з’являються сльози на очах, щемить душа, важко дихати… Не можу стриматися, волаю на весь світ: «Боже, зупини це жахіття, поверни додому рідних батьків, братів, коханих із пекла! Вони наші герої, вони та броня, той щит, що не дає загарбнику знищити наше майбутнє! Україна залита червоними слізьми своїх синів. Поля встелені скаліченими людськими долями, а в повітрі витають ангели – це душі тих, хто загинув за наше завтра.

Плачу… Тяжко…, але життя не стоїть на місці, якось рухається, плине день за днем і так майже два роки… За цей час я подорослішала і на світ почала дивитися не очима дитини, а дорослої, зрілої людини. У моєму житті є найважливіша людина – мій герой, рідний тато. Він для мене скеля, опора та приклад мужності, витримки та мудрості. Його звуть – Віталій.

Мій батько військовослужбовець «Національної гвардії України» - наш захисник. Військовослужбовець – одна з найбільш шанованих професій у всьому світі, наша країна не є винятком. Кожного дня, кожної години, хвилини наші воїни демонструють міць, стальний характер. Багата історія показала, що тільки завдяки відважним воїнам України вдалося зберегти свою національну самобутність. Стояти на сторожі спокою громадян завжди вважалось почесним. І на сьогоднішній день збройні підрозділи держави викликають повагу у всіх народів.

Мій тато-герой, сильний і шляхетний чоловік, тому пов’язав своє життя саме з військовою службою в лавах НГУ. З першого дня повномасштабного вторгнення «сусідів» в Україну він, як титан стояв на захисті нашої неньки-Батьківщини. Навіть важко уявити, що він відчував…

Не оминула війна і нашу родину. Страшне горе – полон…. Так, мого ріднесенького братика захопили криваві лапи ворога. Він також військовослужбовець-нацгвардієць, який захищав Чорнобильську атомну електростанцію. Понад дев’ять місяців ми боролися за нього, молилися, благали Бога, і… нарешті – обмін відбувся.

Рідненький – ти вдома, змучений, але не зламаний духом. Знову сльози котяться градом по обличчю, перехоплює дихання. Це було жахіття для нас, дуже важкий та страшний час. Як татко впорався з цим важко уявити.

Він захисник і йому треба було бути дуже зосередженим на службі, адже від його дій залежала не одна доля, та йому ще треба було боротися за сина, виборювати звільнення з пекла-полону. До всього цього він ще дуже хвилювався за нас з мамою, тому, що ми були зовсім одні, налякані, змарнілі, коли наше мирне небо шматували ворожі ракети. Коли мій татусь приїхав додому на ротацію, я його не впізнала! Клята війна!

Він дуже схуд, на обличчі з’явилися глибокі зморшки, тільки його виразні зелені очі, наповнені любові виразно дивилися на мене «Все буде добре, маленька, ми вистоїмо, переможемо!». Він дуже пишався, що ми з мамою сильні, його дівчатка, і зможемо з усім впоратися на час його відсутності. Так ми сильні, ми – незламні, воля наша не похитнулася!!!

Пережили гуманітарну кризу, відсутність електроенергії, навіть окупацію, як наслідок – страх, розпач та віра у світле незалежне майбутнє під блакитно-жовтим стягом. Хліб ми їли дуже рідко. Чи можна уявити собі, що хліб став розкішшю! Але він був такий смачний, духмяний… Я буду пам’ятати це все своє життя. Пам’ять не зітреш. Знову душать сльози. Тримаюся!!!

Наше життя було вимкнуте, поставлене на паузу, довгу паузу, а інколи мені здавалося, що воно взагалі зупинилося. Зруйновані, спаплюжені долі, зламане дитинство не тільки моє, а більшості дітей України.

Ми з мамою не поїхали за кордон у пошуках кращого життя, твердо вирішили, що своїм героям ми потрібні вдома, де їх чекають кожну хвилину.Мій батько приклад того, що ніколи не потрібно опускати руки, падати духом, він вдихнув у нас віру та надію. Ми стали сильнішими, витривалішими. Я почала розуміти тата краще, навіть коли він мовчить, я бачу його погляд і уявляю, що він думає та як хвилюється за своє найрідніше – сім’ю. Я пишаюся тим, що маю такого татуся-героя, безмежно люблю та завжди чекаю на нього. Він дуже відповідальний, вмілий, майстер на всі руки, людина слова та діла. А як він захоплювався автомобільною справою (клята війна), у цій справі він дуже обізнаний. В його вмілих руках працює навіть те, що не працювало, справжній чарівник.

Ось такий він, мій татусь!. Дивлюсь на нього і гадаю: «Таточку, а є щось, що тобі не під силу?». НЕ МАЄ! Мій ріднесенький може все! Він – ГЕРОЙ!!! Уважний, розумний співбесідник. З ним ми обговорили не одну тему, а який багатий у нього життєвий досвід. Він приклад для мого брата, для мене. Він найкращий батько, мій найдорожчий скарб у світі!!!

Пригортаюся до тебе, як маленьке дівча, тепло, затишок, захист та безпеку відчуваю у твоїх ніжних обіймах! Знову котяться сльози… Низький уклін тобі. Безмежна вдячність! Не вистачає слів…. Знову сльози… ТАТУСЮ, ти гідний приклад для наслідування, ти мій ГЕРОЙ!!!