Я жила в Бахмуті. Пам’ятаю, як прокинулася о п’ятій ранку, спочатку не зрозуміла, чому. Вже потім зрозуміла, що від вибухів. Почула повторні вибухи, розбудила чоловіка і сказала, що війна почалася. В той же день ми зібрали декілька сумок і поїхали в Дніпро.

Моя мама залишалася в Бахмуті декілька місяців. Вона збирала речі і передачі для свого чоловіка, який пішов воювати. Їй там було важко. Ми умовили її виїхати у квітні 2022 року. 

Коли ми їхали, то дуже багато машин виїжджало. Люди панікували, не знали, що робити, на заправках не було палива. Був просто хаос в перші дні. І звичайно, було страшно під час перших повітряних тривог. 

Ми виїхали з песиком. Поки їхали, він схуд. Він розумів, що щось не так, і тихенько поводився в машині.

Мамин чоловік, наш герой, загинув на війні. Наші будинки і квартири в Бахмуті розбомблені. Але це все можна пережити. Головне - це жити і продовжувати вірити в краще. Я досі живу, працюю, спілкуюсь з людьми – мабуть, вже адаптувалася, бо те, що раніше нас могло загнати в стрес, для мене вже дрібниці.

На жалю, у мене вже немає надій, що ми повернемося в Донецьку область. Якось будемо в Одесі обживатися і працювати.