Барвінок Ольга, 15 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 1 місце

Голопристанський ліцей № 2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прокопенко Тетяна Іванівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогоднішня ніч була неспокійною не лише для мене, а й для цього рудого дива, мого Рудика.

Ніби без виття тривоги, без співів у сусідській квартирі,  але навалився такий сум, що сон утік і ніяк не хотів повертатися. У такі ночі мені багато думається-згадується.

Я повертаюся подумки у зиму 2022 року, коли час від часу ходила до школи, незважаючи на пандемію.

Сумний день 24 лютого накинувся на наше маленьке місто Голу Пристань злим ревом вибухів і тремтінням землі під колесами важкої військової техніки, яка рухалася до Антонівського мосту. Я чомусь дуже рано прокинулася, хоча до школи сказали не йти. Вслухалася у незнайомі лякаючі звуки, обіймала  Рудика. Кіт мурчав і терся об мої руки, випрошуючи сніданок.

Ні я, ні муркун навіть не уявляли, що через три місяці ми перетнемо водний кордон між окупованою Україною і вільною Україною.

Того тривожного холодного ранку ми ще не знали, що нас чекатиме в рідному курортному містечку. Найбільшою була віра в те, що це жахіття скоро скінчиться. Не треба буде стояти по 8 годин до АТБ, один буханець хліба в руки буде не щастям, а буденністю, миттю повернеться клятий мирний ковід.

І корм для Рудика не буде дефіцитом.

Коли ми з мамою стояли в розтривоженій черзі до пекарні, один чоловік, угледівши на обличчі деяких людей маски, з гіркотою промовив: «Невже ви досі боїтеся  захворіти? Зараз наступило страшніше зло». Після цих слів ми спалили усі маски. Кіт лише вмився: «От і правильне рішення».

У школі починалися літні канікули, так-сяк закінчувався мій 7 клас навчання. Чутки про  переправу з Кінбурнської коси до Очакова постійно навівали моїм батькам бажання ризикнути,  виїхати.

Рудик петляв між ногами і зазирав кожному у вічі : «Мене візьміть, ріднесенькі».

31 травня, проживши в окупації 97 днів, наша сім'я залишила за плечима найріднішу краплиночку на усій земній карті і подалася в евакуацію. Заради свого майбутнього, заради себе і мене, переляканої 13-річної дівчинки. Рудик усе розумів, тому був тихіше степової трави. Ми не змогли його лишити на сусідів.

Гола Пристань – Нова Збур'ївка – Стара Збур'ївка – Рибальче – Забарино – Геройське – Василівка – Покровські Хутори…  Край світу.   

Пізніше мама скаже, що це край того рідного берега, від якого можна пішки дійти до наших ГОПРІВ. (ГО-  – Гола, ПРИ – Пристань). Рудик не заперечував, бо жив лише третє своє котяче життя і не боявся труднощів.

Прибувши до села, ми зрозуміли, що переправу через Дніпро-Бузький лиман прикрили. Москалі дісталися і до цього заповідного степу, сюди, до «Білобережжя Святослава» (святая святих Чорноморського біосферного заповідника) протягли свої отруйні лапища.

Шляху назад не було. Тиждень ми жили у вагончиках на березі лиману, чекали нагоди переїхати на вільний берег. Щодня і щоночі над нами ревіли ракети, літали дрони, падали осколки. Здавалося, що це буде вічність. Мама плакала і молилася, обіймаючи мене. А Рудик, цей муркун, ловив степових мишей і ящірок, милувався заходом сонця над літнім морем.

Своїм спокоєм він дарував нам надію: «Майте терпіння, Барвінчата, скоро будемо у безпеці».

Коли вночі прийшла баржа, то цю переправу я змогла порівняти з фільмом про Титанік. Вода, бажання вижити і повна невідомість. Наші життя залежали від вищих сил і ЗСУ. Довіку буде снитися: ми у череві скрипучої баржі, темнота, молитва, спека від рудої котячої шубки і тремтячий шепіт маминих вуст.

«Псалом 90» ми вже знали напам’ять.

Очаків – Одеса – Хмельницький.

Хмельницький прийняв нас, як рідних. Батьки працюють, я навчаюся зараз у 10 класі дистанційно.  Сьогодні 956-й день повномасштабного вторгнення раші. Рудику йде 6-й рік.

 «Справа в тому, що у мене немає дому…»

ГОЛА ПРИСТАНЬ приходить до мене вночі,  сміється фестивалями, пахне кавунами і матіолою.

Ми повернемося на звільнену Кінбурнську косу. Я, доросла, триматиму за руки моїх батьків-переможців. У переносці за спиною Рудик гратиме свою мурлику.