З перших днів війни я жила під обстрілами. Місяць мої діти не бачили хліба, бо вийти з дому було неможливо. Я готувала їжу із запасів продуктів. Навкруги гатили так сильно, що неможливо було це витримати морально. Я не знала, чи живі мої батьки, які опинилися в окупації в Куп’янську.

Виїжджати було дуже страшно. Думала, що машину обстріляють. Так і сталося. Дорогою під час евакуації були прильоти снарядів. Але ми вижили та доїхали до Полтави. Зараз залишаємось тут та сподіваємось, що дуже скоро повернемось додому.