Я з села Осокорівка Херсонської області. Життя до війни в нас було спокійним і щасливим. Всі працювали. В мене маленький син, чотири роки. Я працювала в селі в школі. Чоловік займався землеробством. 

Ми жили в окупації, але про це ніхто не знав. В село росіяни заїжджали і ховались в пустих хатах, але цього ми не знали. Почалися обстріли, коли наші солдати підійшли ближче, і там стало неможливо жити. Ми тиждень ховались в погребі і потім в кінці березня були вимушені взагалі покинути наш дім і переїхали до Кривого Рогу з сім’єю. 

Мої батьки і батьки чоловіка, вся родина наша переїхала. Ми проїжджали два російських блокпости - було дуже страшно з малою дитиною, але слава Богу, нас не затримали. Уже більше як пів року мешкаємо в Кривому Розі. 

Ми дізнались, що наш будинок і будинок батьків були пошкоджені, а тепер вже майже повністю зруйновані. Весь цей час там йдуть бої, і наше село майже кожну годину під обстрілами. 

Я працюю в школі, тому отримувала заробітну плату, ще й відпускні нам дали, а чоловік залишився без роботи. Важко було знайти квартиру, бо все було зайняте, ціни зросли в багато разів. Ми приїхали з маленькою сумочкою, ніяких речей не було, і довелось якось виживати. Зараз пройшло багато часу, ми обжилися - стало легше, але душа болить все одно за домівкою, як подивишся, що відбувається і що залишилось від нашого будинку.

Нашу школу зруйновано, але ми ще працюємо дистанційно. Головне, щоб у Кривому Розі було спокійно і нам не довелось переїжджати ще кудись. Я вже хочу, щоб швидше закінчилась війна, нашою перемогою, звичайно. 

Мене шокувало, що є такі люди, які здають наші позиції. Бачать, що відбувається з нашими людьми, що відбувається з людьми в окупації, взагалі - що в країні відбувається. Як руйнуються долі молодих людей, дітей. Я не розумію, як можна здавати координати на наші об’єкти інфраструктури, на наших солдат, де вони там стоять, на нашу техніку. Для мене це - незрозуміла ситуація до сих пір. 

В майбутнє важко дивитись - я живу одним днем. Зовсім не знаю, де ми будемо жити, як все буде далі. Все життя потрібно заново починати без домівки, без речей і зовсім без нічого. Коли закінчиться війна, тоді будемо планувати, що нам робити. В наш будинок ми не можемо повернутись, тому що його просто немає. Будемо життя починати на новому місці.