Гаврющенко Дар‘я, учениця 10 класу Комунального закладу «Дергачівський ліцей №3»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мотенко Валентина Іванівна

Війна. Моя історія

Війна – це слово, від якого біжить мороз по шкірі. Слово, яке я ніяк не очікувала почути у двадцять першому столітті. Прокинувшись від вибухів, ще не усвідомлювала, що це війна. Тіло та мозок охопила тривога, нерозуміння ситуації та чому це відбувається саме зі мною та моєю родиною.

Пригадую, як мама тремтячими руками намагалася скласти документи, я похапцем одягалася. Та коли побачила, як тато почав усе виносити з підвалу й готувати місце для нашої родини, щоб пересидіти обстріли, ось тоді усвідомила, що почалася війна.

Я навіть не плакала, адже від моїх сліз легше не стане нікому. Я повинна триматися та бути сильною. Але в глибині душі, звісно, коїлося щось страшне. Розумієш, що ти у безвихідній ситуації. Життя наче зупинилося.

На два місяці я забула, що таке нормальний сон. Спали у взутті, вже нічого не кажу про верхній одяг. Батьки в розпачі: не було навіть хліба.

Пригадую, як над хатою пронеслися бомбардири. Спочатку перший, другий, на третій я вибігла на вулицю разом з батьками, аби спуститися до підвалу. Матуся обійняла мене і шепотіла на вухо: «Незабаром усе закінчиться, доню, потерпи трішки, благаю..». Пролунала велика кількість вибухів у Харкові, після чого пропав зв'язок. О 4:35 ми вийшли з підвалу, аби хоч трохи подрімати на ліжку. Ноги були наче з вати. Нестерпний біль огорнув душу.

Засинаючи, шепотіла: «Я хочу жити!». Страшні обстріли, танки, БМП та БТР – усе змішалося в моїй свідомості. Тато мовив: «Я ніколи не міг подумати, що моя донька буде розрізняти воєнну техніку лише за звуком».

8 березня…  Запам’ятаю цей день назавжди. Ми з мамою переїхали до сестри, а тато лишився жити в нашому будинку. Обстріли не припинялися. А коли на пів годинки все затихло, я з мамою гуляла біля під’їзду і здалеку побачила знайомий силует. Це був тато, що тримав квіти, наші улюблені тюльпани. Ми підбігли до нього зі сльозами на очах, обійняли, і ніби ніякої війни немає.

Сонечко залоскотало нас своїми промінчиками, пташки дзвінко виспівували неймовірні пісні, а на обличчі нарешті з’явилась посмішка. Але це тривало недовго.

Знову з’явилися ворожі літаки. Ми спустилися до підвалу. Аж ось зателефонував тато та повідомив, що нашу вулицю було обстріляно, а він дивом залишився живий. І знову по тілу холод, мозок відключається, але навіть сліз немає. Усю ніч я не спала, бо тремтіло серце за тата.

Ще кілька таких моторошних та гучних ночей – і ми покинули домівку та поїхали до іншого міста.

«Треба жити сьогодні», – таке рішення було прийнято нашою родиною після початку повномасштабної війни в Україні, яка багато чого змінила у житті кожного з нас. Вона додала як горя, клопоту, жалю, болю, так і чогось навчила. Я стала дорослою. Змінила свій внутрішній світ. Війна показала мені людей з іншого боку, багатьох забрала, але й подарувала нових друзів.

Я зрозуміла, що варто цінувати кожну мить життя, радіти кожному прожитому дню. Мабуть, усі ми стали мудрішими та сильнішими. Якщо спочатку був страх, то наразі кипить ненависть та бажання помститися оркам за все, що вони скоїли. Хочеться, щоб ці нелюди  просто зникли.

Те, що скоєно окупантами, жахливо! Скільки хлопців та дівчат полягло за нашу землю! Скільки крові пролито за те, щоб ми могли спокійно спати! Скільки дітей залишилося без батьків! Вони не зможуть обійняти тата та відчути його серцебиття, від якого стає спокійно на душі. Не зможуть торкнутися рученятами мами! Хіба можна таке пробачити?