Пономарьова Поліна Антонівна, 15 років, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №17, м.Краматорськ

Есе «Один день»

Мені сім. Швидко пакуючи валізи, наша родина залишала будинок. Я знала, куди ми їдемо, - до бабусі в село. «Маленькі канікули»,- посміхнулась мені, трошки нервуючи, мама, коли я знудилась від тягучого очікування.

На подвір’ї стояв запашний та спекотний липень, але того дня небо було затягнуте важкою сірою пеленою. Наче колісниця розгніваного Перуна - слов’янського бога вітру та грому - у наш бік сунула кремезна та майже чорна хмара.

Спокій літнього дня порушували гучні постріли та моторошний грохіт, що трохи лякав мене. Здавалося, ніби ось-ось зачепить дах нашої хати гелікоптер, що пролітав надто низько.

На виїзді з міста я вперше побачила справжнісінький танк. Його велич лякала мене, а пронизливий вереск сирени, що видавали машини з прапорцями попереду, трохи дратував. Одразу охопило почуття невідомого, що нав’язливо стиснуло мої плечі в обіймах.

Так, я відчула занепокоєння, не надто сильне, але все ж відчутне. Тато швидко оминув його, не змінюючи розгубленого виразу обличчя, а мама сумно сперлася на спинку сидіння. Цього разу у нашій машині не грало радіо.

Бабуся зустріла нас із поспіхом, та й у цілому складалося враження, що ми усі кудись поспішаємо. Мені було це не зрозуміло, адже день лише починався. Хоча з дорослими не сперечаються. Дідусь того дня був на роботі, але занадто часто телефонував до нас, усе розпитуючи: «Чи все добре?».

Насправді, це дуже дивувало і трохи насторожувало мене тоді. Батьки не давали відповідей на мої питання, уникаючи їх.

За вікном шурхотів прохолодний літній дощ, і, у решті решт, світло вимкнули. Я була підготовлена до такого розвитку подій і привезла із собою улюблену книгу. Тато заніс наші речі до кімнати. Потім усі дорослі пішли кудись, залишивши мене один на один із книжковими героями.

З-за дверей було чутно беспокійний шепіт батьків. Моє хвилювання дедалі зростало, витісняючи пригоди головної героїні. Літери перестали складатися у слова, а друковані речення більше не запрошували приєднатися до вирію уявних подій.

Тато поцілував мене та наказав слухатися мами і не бешкетувати. На ці слова змогла лише повільно кивнути, бо була ображена на те, що батькові знову потрібно їхати до міста. «Полю, на нашого тата чекає робота», - такий вирішальний аргумент змусив мене погодитися, і тато поїхав.

Махаючи йому рукою навздогін, спіймала себе на думці, що усе, що робиться навколо, дуже підозріло виглядає. Мама запропонувала мені пограти разом у ляльок, але у її очах не було жодного інтересу до пластикових красунь.

Дідусь приїхав додому аж надвечір. Він завжди дуже щасливий, коли ми приїздимо на гостину. Але цього разу навіть він піддався гнітючій атмосфері, що змішалася із повітрям у хаті.

Напруження, немов прозорі нитки, оповило кожного і вже не залишало шансу розірвати ці кайдани. Світло знову увімкнули, проте телевізор мовчав. Нарешті бабуся порушила цю тишу, узявши пульт до рук, і я почула новини.

«Війна» - таке слово розібрала у рухомому рядку. Звісно, його значення я знала, та не звернула на це особливої уваги: «Світ великий, війн буває багато. Зі мною такого не станеться, бо я під захистом рідних».

Аби відповісти на телефонний дзвінок від тата, моя мама пішла в іншу кімнату. Це не сподобалося мені: я теж хочу привітатися із ним!

Мою рішучість розвіяв нетерплячий помах руки. Страшенна образа захлеснула мене, затягуючи у швидкий вир, я більше не хотіла відчувати себе зайвою. Одразу після закінчення телефонної розмови я довго жалілася мамі, що мене обділяють, я хочу знати, що коїться насправді.

Ось тоді слово «війна» увійшло в моє життя. І постріли, і страшний шум, і наш швидкий приїзд до села, і смуток - усе стосувалося цього страшного слова. «Нашу вулицю обстріляли, тато сидить у підвалі». Від цих слів стало моторошно, а холод пройшов по спині.

Розпач знайшов відображення в моїх очах, даруючи їм сльози. Але з татом усе гаразд!

Цей один день ніс за собою великі наслідки для кожної родини Донбасу.