Я Юлія. Через війну постійна напруга, бо проживаємо 30 км від кордону агресора. Перші вибухи почули вдома, але все одно збирались на роботу, о 8:00, коли прийшли на роботу, почули дуже сильний вибух. То підірвали міст, і ми були відрізані від Чернігова, а також від шляху. І все – пішли танки та велика тяжка техніка.

Я зранку, як дізналася, що війна, тихенько збудила сина та доню, зібрала документи, вони, звісно, перелякалися. Залишила їх з бабусею, а ми з чоловіком пішли на роботу.

Настрашніший момент - коли на машину, в якій була я і чоловік, було направлено дуло танку.

Зараз у мене постійна напруга – аби вони знову не пішли.

Тільки нестача медикаментів була дуже суттєва. Хлібом і водою забезпечувала громада по мірі своїх власних ресурсів.

Для мене річ, що символізує цю війну - це дитячі рюкзачки. Досі наші діти знають, які необхідні речі треба їм мати з собою.  Хочеться, щоб дітки змінили місце перебування, хоча б на трошки. Занурились в дитинство, бо дуже швидко подорослішати.