Лікарка-гінекологиня, медична волонтерка, письменниця та блогерка Наталія Лелюх до початку повномасштабного вторгнення була головною популяризаторкою науки про жіноче здоров'я. Після 24 лютого — взяла на себе емоційно важкий та фізично виснажливий вантаж. Вона їздить деокупованими територіями і надає медичну допомогу всім, хто її потребує. Про те, чому історії мирних мають бути почутими, чому іноді слова безсилі, а потрібні обійми, і чому варто просити про допомогу, Наталія розповідає в інтерв'ю українському Vogue. Цей матеріал створено за підтримки нашего Музею.
Джерело: Vogue
До повномасштабного вторгнення Наталія Лелюх була відомою гінекологинею, ведучою "Жіночого клубу", просто і доступно розповідала про жіноче здоров’я. Нині вона медикиня-волонтерка — збирає, сортує ліки й доставляє їх на деокуповані території; консультує, допомагає, повертає віру тим, хто вже на межі відчаю.
"Я прокинулася 24-го, вже було чути вибухи. Я не мала тривожної валізи, не мала плану. Донька була десь під Гостомелем із подругою, я розбудила їх дзвінком і поїхала за нею". Дорога назад у Київ зайняла декілька годин. Плану так і не було. Лише одне завдання — відправити сина й доньку в безпечне місце. "Найскладніше для мене тієї миті було пояснити їм, чому я залишаюся. Чому не їду з ними", — каже Наталія.
Наступного дня вона просто прибирала в домі. Методично складала речі, готувала їжу, знову щось мила та чистила. Така собі медитація. "Мені треба було звільнити мозок. Вийти у свою точку нуль, щоб зрозуміти, що робити далі". Уперше вона відчула, що життя — скінченне. "Просто збагнула, що можу померти. Що все стало крихким. Що планів нема і не може бути. Є ця мить і чітке розуміння кінця. Навіть не страх. Усвідомлення смерті".
Доньку наступного разу вона побачила в червні. Сина — у травні. Тоді вона ще не уявляла, що попереду. Просто почала шукати себе. Набрала Лесю Литвинову, співзасновницю і голову благодійного фонду "Свої", який надавав допомогу онкопацієнтам і паліативним хворим. Вона вже була в ТрО. "Я отетеріла, — згадує Наталія. — "Лесю, в тебе дитина на грудному вигодовуванні!" — кажу". Наталія тоді спробувала допомагати в Лесиному фонді, але зрозуміла, що не може бути там ефективною. Подзвонила волонтерці Таті Кеплер. Вона сказала: "Є коробка гуманітарки. Приїжджай, розберемо". Так усе і почалося.
Уперше вона відчула, що не витягає емоційно, коли зрозуміла, що не може зняти форму. "Вона стала моїм захистом. Моїм оберегом. Як я можу вдягнути щось інше? Які сукні? Який цивільний одяг? Я постійно розбираю коробки, постійно щось розвантажую та пакую. Все моє життя було навколо цієї форми. Без зупинок, відпочинку та видиху".
Тоді вона вперше звернулася до психолога. Не заради себе, а щоб надалі робити те, що потрібно. Вдруге усвідомлення власної травми прийшло, коли в потязі на Краків вона побачила літак: "Далі я миттю впала на підлогу. Люди навколо завмерли. Літак для мене — загроза. Але ж я була в цілковитій безпеці".
Наталія каже, що ми всі дуже травмовані. Незалежно від того, де перебуваємо: під обстрілами, у власній квартирі під час повітряної тривоги або за кордоном у безпеці. "Переді мною досі очі жінок, які приходять до мене на консультацію або яких зустрічаю на заходах "Жіночого клубу" в Європі. У їхніх поглядах — неймовірна втома. Втома, змішана з відчуттям провини, бо хоч би як багато робила, хоч би скільки часу віддавала на допомогу країні, постійно здається, що недостатньо, недостатньо, недостатньо, бо досі жива, поки інші гинуть за твоє право жити".
Десь у червні вона поновила приймання пацієнтів. "Ми поїхали в маленькі деокуповані села, у зруйновані лікарні. Куди ніхто не доїжджає. Туди, де люди вже втратили надію бути почутими. Там я потрібна. Звісно, я не вилікую інсульт на раз, не врятую всіх, але я залишаю людям віру в те, що допомога буде, що їх не забули, що приїде лікар, який вислухає і просто потримає за руку, залишить ліки й дасть корисні поради. Це і є частина того, що мають робити медики. І я це роблю".
Багато чого змінилося за цей час. Закінчилися її стосунки з чоловіком, який був поруч останніми роками. "Не тому, що було щось не так, просто я зрозуміла, що вже не поспішаю додому, що там уже нема нічого, що дає мені сили. Два паралельні життя двох людей, які мають кожен свої цілі та свої мрії. Ці стосунки втратили сенс. Навіщо тягнути далі?" Вони розійшлися, як і чимало людей під час війни.
Та водночас вона зауважує, що не відчула би себе жінкою, якби не війна. "Саме вона дала мені це усвідомлення. Сиджу зараз у панчохах, з дредами на голові й кажу собі: "Наташа, серйозно? Ти знаєш, скільки тобі років? Які дреди, які панчохи???" Потім сама собі подумки відповідаю: "Якщо не зараз, то коли? Коли жити, якщо не зараз?"
Вона вважає, що першопричина всього — Майдан. Каже: "Мій шлях до мене сьогоднішньої почався тоді". У день розстрілів її не було на Майдані. Наталія чергувала в лікарні й нон-стоп дивилася стрим. Там постійно шукали медиків, вона чула безперервне: "Потрібні лікарі!" "Я — лікар, я мала бути там, а я сиділа на роботі та приймала пологи, приймала нове життя, коли могла рятувати те, що вже існує".
Відтоді ця думка переслідувала її, і вона каже, що тільки тепер змогла хоч трошки відпрацювати ту провину. "Бо я ж лікар, я жінка, мама, дружина, кохана, казна-хто ще, але насамперед я лікар. Я — Доктор Наташа. Це і є я. І саме тепер я роблю те, що маю робити. Те, для чого я насправді тут. Там, де я максимально потрібна. Там, де мій досвід найкорисніший".
Текст: Ольга Руднєва
Фото: Vasylyna Vrublevska
Грумінг: Anna Zhadko
Відео та фоторепортаж: Slava Davydov
Макіяж: Daria Zhadan
Відеоінтерв'ю: Альона Пономаренко