Я жила в селі Білогір'я Пологівського району Запорізької області. Мій чоловік – інвалід першої групи. Під моєю опікою знаходиться внук. Дочка померла. 

Російські військові почали обстрілювати наше село приблизно через півтора тижні від початку війни. Я навіть боялася вийти з будинку, щоб погодувати курей, котів, собаку. 

Найскладніше було вибратися із села. Я вела сліпого чоловіка до місця евакуації. Через п’ять хвилин після того, як ми добралися до нього, почався обстріл і тривав дві години. Ми залишилися на ніч у підвалі, а наступного дня пішли додому. Ще три тижні жили під обстрілами. 

Сьомого квітня я виїхала з села одна. Мене вивіз фермер, який щодня привозив молочну продукцію. Він знав польові дороги. Онук виїхав з волонтерами. 

Чоловіка вдалося вивезти одинадцятого травня. Він був сам удома місяць і три дні. Їв сухі спагеті і запивав їх дощовою водою. В селі, крім нього, нікого не залишилося. 

Потім його забрала дочка і відвезла в Запоріжжя. Там чоловіка поклали в лікарню, бо в нього почала чорніти нога. Коли його виписали, ми поїхали у Львів. Зараз живемо в монастирі. Тут нас годують. До нас добре ставляться. Ми дуже вдячні за все. Ми заспокоїлися і трошки відпочили. Маємо змогу дивитися новини, а в селі жили без світла. 

Нам немає куди повертатися: наше село повністю розбите. Воно знаходиться на розмежуванні. Ми з чоловіком збираємося стати в чергу на безкоштовне тимчасове житло, яке надає Львівський фонд. А де потім будемо жити, навіть не уявляємо. У нас фактично немає нічого. Ми виїхали лише з документами. Навіть не маємо у що перевдягнутися. Тільки перевели пенсію на картку, але ще не отримали. 

Хочеться, щоб якомога швидше закінчилася війна. Навіть попри те, що село розбите, хочеться додому.