Єфросинія Іванівна народилась у розпал Другої світової війни. Вона пам’ятає розповіді мами і порівнює з тим, що коїли росіяни  у Маріуполі

Я народилася в Урзуфі, є таке село на Азовському морі, за 45 кілометрів від Маріуполя. Там я 10 класів закінчила й поїхала в Маріуполь. Навчалася, працювала. Вийшла заміж, донечку народила. Усе було добре. В останні п’ять років взагалі така краса була - Маріполь розквітнув! І ось, «брати» наші «врятували» нас – від чого, не знаємо.

Я дивилася телевізор за кілька днів до вторгнення. Бачила, як на кордоні з ростовом тисячі танків, бронетранспортерів туди-сюди рухалися. Я знала, що таке буде. А зранку 24 лютого прийшов зять і говорить: «Мамо, збирайтеся, – війна».

Я напередодні того дня йшла в аптеку, і біля школи троє наших хлопців із «Азову» стояли.

Я підійшла й кажу: «Холоднеча така. Зараз я вам принесу чай у термосі». І наступного дня не стало ні школи, ні тих хлопців.

Ми жили в підвалах, іноді тільки підіймалися. Якось у дворі п’ятитиповерхівки літак скинув бомбу. Було страшно. Я народилася в самий розпал війни, і знову - війна.

Харчів не було. Я коли до дітей переходила, забрала дещо з дому у морозильну. А так – усе було розбито, зруйновано. За два дні від магазину у нашому мікрорайоні нічого не лишилося. Але сусіди одне одному допомагали. Ми зробили буржуйку на вулиці - каміння повиносили. Збирали сніг, топили, проціджували. Поряд з нами був завод Ілліча, і ми ховались у підвал, коли бачили, що туди летів літак, завантажений бомбою.

Мої діти бачили, як зруйнували Драмтеатр. Я не бачила - вдома була.

Якось зять пішов шукати воду. Знайшов криничку, став зі своєю пляшкою у чергу. За ним хлопець був. Раптом приліт – і цього хлопця не стало. Зять прийшов і сказав: «Усе. Збирайтеся, їдемо до сватів у Івано-Франківськ». Ми їхали три доби. На виїзді з Маріуполя стояла колона наших машин в оточенні ворожої техніки. З одного боку – бронетранспортери російські, з іншого – танки. Їх дула були направлені на нас. Окопи всюди були їхні. З розповідей мами, німці такого не робили. Ті спочатку казали забрати дітей і тікати, а потім тільки палили хату.

Я взагалі впала і перелом хребта заробила в підвалі - була паралізована, у лікарні лежала. На щастя, вже можу ходити. Якби я залишилась в окупації, то не вижила б. А тут такі добрі люди нас оточують, що це лікує.

Зять зараз працює в деревообробному цеху. Коли він приходить додому, тільки про одне розмови: коли війна закінчиться. Молимося, щоб наші хлопці повернулися додому скоріше, живими й здоровими.