Моя родина проживає у Київській області, в селі Крюківщина. На той момент в нас було 2 діток: одна дитинка з особливими потребами, яка була на постійному лікуванні та реабілітації.

 21 лютого я святкувала свій 33 день народження. А 24 під ранок почалась війна. Ми прокинулись о 5 ранку від сильних вибухів.

Всі дуже злякалися. Їхати закордон ми не збирались, тому вже 25 лютого прийняли рішення переїжджати в село Житомирської області. Там була старенька хата, яка залишилась від моїх бабусі і дідуся. Це було не найкраще рішення, бо на той момент ворог обстрілював і руйнував Житомирську трасу та села навколо.    

У першу ніч у селі в мене почалась панічна атака, бо навкруги лунали вибухи, літали гелікоптери та літаки… Хата хиталась і вікна ледь витримували…

Великою проблемою був холод: груба не запалювалась років 20 і запаливши її, весь дим був всередині будинку. Дихати було неможливо. В нас не було ні краплі пального в автомобілі і купити його було нереально. Їжу привезли з собою, з ліками для дитини та засобами гігієни були великі проблеми. Магазини не працювали, а ті, що відкривались були за 5 км від нашого села.

Чоловік одразу організувався з місцевими людьми та ВПО і пішов в тероборону.

В перший місяць війни ми дізналися, що чекаємо на третю дитинку. Це був ще більший стрес для нас. Чоловік залишився без роботи. Запасу грошей не було…

Та дякувати Богу, що наша родина залишилась разом і стала ще більшою на одного українця. Весь час ми були разом і питання виїхати закордон не стояло взагалі.  

Мене зворушує те, як українці підтримують один одного під час війни. Як всі тримаються разом заради Перемоги: моляться, підтримують, волонтерять…

Вже коли окупантів було вибито з Київської області, наші друзі та знайомі змогли приїхати до нас і привезти необхідні продукти, ліки та пальне.  

У мене залишились декілька речей, які асоціюються з початком війни. Це Біблія, яку я першим ділом схопила і поклала до сумки…