Мені 66 років. Я жила в Сєвєродонецьку. Була вдома до другого квітня, а потім донька вмовила виїхати. 

Я майже нікуди не виходила. Діти хвилювалися за мене, просили знайомих, щоб ті заносили мені поїсти. А я більше турбувалася, щоб було чим собачку годувати. Мене їжа майже не цікавила. Здебільшого пила чай з варенням. У мене був сухий спирт – я зробила свічку й підігрівала на ній чай.

Найстрашнішим днем було восьме березня. Я працювала в хостелі. Осколки посікли його – люди полягали на підлогу. Сусіди зателефонували мені на роботу й сказали, що з моєю квартирою щось сталося. Я поспішила додому. Навкруги все палало, бігли перелякані люди. 

Морально було важко. Над головою літали ракети. Я жила в центрі. Там усе розбите. 

Я виїжджала з братом, невісткою і свахою. Другого квітня поліцейські привезли нас до пожежної частини. Там збиралися люди, які хотіли евакуюватися. Туди прилетіло кілька ракет. Ми вціліли. Поліцейські відвезли нас у Покровськ. Звідти ми доїхали на евакуаційному автобусі до Дніпра. Жили на турбазі 

Зараз я мешкаю в Хмельницькому. Тут живуть донька й зять. Вони винаймають мені квартиру. Син працював за кордоном. Усе кинув і приїхав воювати. Отримав поранення. Це така гордість, що син захищає мене, сестру, сім’ю і державу.

Я майже нічого не брала з речей. Забрала лише собаку – маленького йорка. Знайомі сказали, що в моїй квартирі хтось живе. Я дуже хвилююся з цього приводу. Діти заспокоюють, допомагають, але мені все рівно тяжко й прикро. 

Хочеться, щоб війна закінчилася цього року. Хочу, щоб Україна стала однією з найкращих країн. Вірю в те, що все буде добре.