Захоплення атомної станції стало несподіванкою для її працівників. Щоб виїхати з окупації, Віктор з сім’єю скористався приїздом комісії МАГАТЕ

Я виїхав до Запоріжжя з Енергодару. Там працював на атомній станції, наразі нічим не займаюся, безробітний. Сім'я невелика: донька, жінка.

Не вірилося, що таке може бути. Спочатку трошки здивований був. Потім на роботі вирішили, що треба допомогти ЗСУ, почали гроші збирати. А 4 березня росіяни вже були біля Енергодару. Це все дуже швидко відбувалося.

У нас хліба не було, у черзі стояли по 8 годин. Але ми не голодували, нам було що їсти. Дружина працювала в «Сільпо» і встигла зробити запаси. А тим, хто не встиг, було тяжче.

Найбільше шокувало, коли 4 березня захопили електростанцію. Там були бої. Деякі люди мене вразили. Є гарні люди, які допомагають іншим, незважаючи ні на що. На жаль, їх менше. 

Ми як виїжджали, то обрали день, коли інспекція їхала на атомну станцію, і тому всіх охочих пропускали. Сказали, щоб не було черг у Василівці. Ми поїхали за день до того й зайняли там чергу, а наступного дня виїхали. Особливих труднощів не було.

В Запоріжжі ми з жінкою навчались, тут знайомих багато. Я тут і працював. До того ж, це місце ближче від дому. Хочеться скоріше повернутися, але ми вже бачимо, що, напевно, не судилося…  

Мої батьки залишились в окупованому Токмаку. Помер батько в травні, і я не зміг провести його в останню путь. Там і сестра моя живе. Війна роз'єднала родини.

Я ж працював на атомній електростанції, тому я стресостійкий, на відміну від жінок і дітей. Хоча, звичайно, неприємно, коли снаряд прилітає від тебе за 30 метрів. На психіку це все одно впливає.

Я бачу, що нашим воїнам багато чого не вистачає. Пріоритети в декого зовсім інші. На першому плані зовсім не закінчення війни. Але ми віримо в краще й надіємося на нашу перемогу. Хоча віри недостатньо. Для перемоги треба щось робити, докладати багатьох зусиль на всіх рівнях.