Я пенсіонерка. Ми живемо в Сумській області, у місті Лебедин.

Мені племінниця зателефонувала з Харкова і сказала, що у нас стріляють. А тоді ми включили телебачення і почули інформацію про війну.

Ми взагалі нічого розуміли: як це на нас пішли наші брати. Ми стільки жили, дружили, а чого вони на нас пішли, я досі не розумію. Я нікуди не виїжджала, бо у мене дитина і онуки тут. Ми нікуди і не збиралися їхати.

Спочатку було дуже тяжко, тим більше - у нас дідусь, якому потрібні ліки, а їх не було. Була своя картопля, консервація, а потім почали хліб привозити - так потихеньку і пережили.

Найбільше шокували оці прильоти і гуркіт. Нам чути було і з Охтирки, і з Тростянця. Ми почали вже розбиратися де прильоти, де відльоти.

Думок дуже багато і дуже багато неясності. Та інформація, яку нам передають, звісно, це не все, що ми могли знати. Ми віримо в перемогу.