Мешкали ми вдвох з братом у Снігурівці у приватному будинку. Мені 72, брату 76 років.

Ми були вдома. Стояв такий гуркіт страшенний! Вийшли на вулицю й побачили, що йде колона рашистів. Вони всі якісь злі на вигляд - буряти маленькі сиділи на тих танках, як черепашки, і техніка йшла повз нас. Але не стріляли. А перед тим стріляли дуже сильно, відразу багато руйнувань було. Ми й не думали, що така війна буде страшна і що так усе затягнеться. 

Не було інформації від нашої української сторони. Росіяни казали, що вони вже перемогли, що нас тут кинули, що ми нікому не потрібні. Ні хліба не було, ні води, ні світла. У нас якщо електрики нема, то й води нема, бо її треба качати. Трошки влада возила воду. А тоді росіяни почали підвозити потроху. Взагалі, найбільшою трудністю була відсутність правдивої інформації.  

Почали обстрілювати біля нас і готель, і магазини, і приватні будинки. Біля нас прилетіло і сильно бабахнуло. Осколки летіли, ми в підвал бігли.  Нас присипало. Ми в той день вирішили виїжджати. 

Домовилися виїжджати волонтерським автобусом. Вони з Баштанки привозили хліб, роздавали нам, а назад поверталися з людьми, які хотіли виїхати. Це була маршрутка – побита, малесенька, без вікон. Ми тільки виїхали із Снігурівки – і почався обстріл. Водій поїхав так швидко! А дорога погана. Сказав: «Терпіть, бо інакше ми не втечемо. Я вже сьогодні втретє за день потрапляю під обстріл, та, слава Богу, все минається». Так ми й доїхали до Баштанки. Там церква нас приймала, нам дали і воду, і їжу, і серветки. Тепло було. Можна було спати сидячи.

Виїхали за Миколаїв, у село Щасливе. Там сусіди такі добрі були! Всі поприходили, познайомилися, їсти нам поприносили, хоча в нас було трохи запасів. Нам щодня хтось щось приносив. Це було дуже приємно. Та коли летів літак і лунала повітряна тривога, то ставало так страшно! Сльози самі на очі наверталися.

Були там в евакуації вісім  місяців, а щойно звільнили Снігурівку, ми відразу повернулися. Зараз удома. Будинок наш частково постраждав. Ми своїми силами його поремонтували й живемо. Ми обоє пенсіонери.

Ми і зараз під обстріли потрапляємо. На Великдень були прильоти недалеко від нас. Ми ховалися, до нас осколки прилетіли й побили шифер. Дуже страшно було. А наступного дня ще й «Шахеди» стріляли. Відносно недалеко від нас фронт, і Каховка поряд, тому в нас страх ще не пройшов.

Мрію, щоб був мир кругом, щоб усі люди були щасливі, мали роботу, діток. Щоб із-за кордону всі поверталися додому. Думаю, все буде добре, все відбудується.