Олена допомагала робити ургентні, невідкладні, операції, а думки мимоволі поверталися до інформації, що на її рідній Оболоні – вже танки ворога. Лікар-інтерн, дитячий хірург в Охмадиті, вона у перший день вторгнення поїхала на роботу і залишилася в лікарні на довгі два місяці. 

До них хвилями поступали постраждалі – уламкові поранення, вогнепальні, мінно-вибухові, політравми. Усе це вимагало від медперсоналу максимальної самовіддачі. Чергували змінами по 4 години. Постійні ургентні операції, часто лік йшов на години та навіть хвилини. 

Наймолодшому пацієнту було 10 днів, найстаршому – 84 роки. А ще треба було доглянути вже прооперованих, зробити перев'язки. І добре було б чимось поснідати. Адже у перші дні війни не вистачало не те, що ліків – навіть продуктів. Згодом це питання вирішили волонтери та гуманітарна допомога.

Зараз Олена говорить собі, що не має права складати руки та здаватися, адже на фронті воюють колеги з їхньої лікарні. І вони є для Олени прикладом стійкості та самовідданості.