Никитюк Вікторія, учениця 9 класу опорного закладу загальної середньої освіти Торчинський ліцей Торчинської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карпук Валентина Василівна

Війна. Моя історія

Від одного слова «війна» кожному українцю стає ніяково та страшно. Починаючи від гетьманування наших славних отаманів і до сьогодення, ми не забуваємо, що діялося і, що відбувається на території нашої землі. Наш народ, як ніхто, дорожить волею, тому що знає, яка її ціна. Війна – наймоторошніше з усіх жахіть, які можуть бути. Кожен її розуміє по-своєму. Я гадаю, що лише той по-справжньому осягне значення цього слова, хто кожною жилкою свого єства її відчує, хто пропустить через себе, кого вона торкнеться своїми чорними залізними руками.

Підтвердженням цього є участь мого батька ще з 2014 року у боротьбі за нашу країну. Коли усі діти жили у повноцінних сім’ях, відпочивали, я зростала без тата. Хоча мені було зрозуміло, де він, але все ж таки це було важко.

 Пам’ятаю: мама з бабусею непокоїлися про нього, а я була маленька і нічого не розуміла, хоча цікавилася тим, що відбувається. Мені було 6 років, коли дізналася, що тато пройшов через Іловайський котел. Тоді ще не зовсім розуміла, що це.  Лише згодом тато розповів про це пекло. Коли почула його оповідь, то в мене аж волосся дибки стало.

Моторошні картини страшної реальності пройшли повз мою уяву. Я зрозуміла: батько побував у полоні. Він разом із побратимами виходили так званим «зеленим коридором», але в них почали стріляти. В ці миті надія була лише на Бога.

Один із кацапів вирішив покінчити з українською бригадою. Він узяв автомат... Один за одним падали наші відважні воїни, мужньо прощаючись із життям. Вони розуміли, що вмирають за волю, Батьківщину, майбутнє дітей. В ті хвилини життя мого батька було на волосині, він подумки прощався з найріднішими людьми, милою  серцю Україною… Але Бог втрутився в цю ситуацію.  Коли росіянин підійшов до тата, то несподіваний дзвінок перервав його гидку роботу. Він розвернувся, сів у машину і поїхав геть. Цього разу тато не був  ушкоджений!

Все-таки війна залишила після себе значний слід. Найрідніша мені людина повернулася додому з групою інвалідності. Порушення нервової системи не давали забути про себе, була одна реабілітація за другою. Довгий час батько лежав на лікарняному ліжку. Я бачила сльози мами та бабусі, та нікому не зізнавалася про те, як важко мені.

24 лютого 2022 року війна зі Сходу поширилася на всю Україну. Жах охопив усіх. Чимало людей у перші дні виїхало з країни. Та безстрашні воїни стали на захист своєї Батьківщини, серед них був і мій тато. Мама першою повідомила мені, що розпочалася повномасштабна війна. Я не могла повірити у це, адже ще вчора все було добре. Почався хаос. Все частіше надходили повідомлення, аби усі залишалися вдома.

В паніці я телефонувала усім близьким і друзям. Тепер кожен мав спільну мету: вижити. День за днем я і моя родина проводили час за слуханням новин. «Як тато? Чи усе добре?», – думала я. Щохвилини мама, бабуся, брат і я чекали звісточки від нього. День тягнувся, немов рік. Найважче було усвідомлювати, що він знову за тисячі кілометрів від нас, знову дивиться у вічі смерті.

Уже майже два роки минуло з того часу, як мій батько служить в ЗСУ. Кілька разів він приїжджав у коротку відпустку. Я вдивлялася у його сумні, згорьовані очі і розуміла, що тато зробить усе, щоб врятувати нашу сім’ю, містечко, Україну.

Після оголошення воєнного стану захищати Україну почав і мій дядько. Раніше він і гадки не мав про службу, проте війна змінює усе й усіх. Незабаром виповниться рік, як він перебуває в полоні.

Загарбники – це жорстокі люди. Не відомо, як вони з нього знущаються. Уся родина перебуває у тривозі і щоденних молитвах за дядька. На завершення хочу сказати, що кожен українець сподівається на те, що ця війна скоро закінчиться. Майже щодня ЗМІ запевняють, що от-от буде перемога. Я вірю, що наші воїни зроблять навіть неможливе, аби мрії стали реальністю.