Мешкали ми в Харкові на Північній Салтівці, на жаль. Війна нас розбудила о п'ятій ранку дуже потужним вибухом, який вибив нам вікна. Першу ніч з 24 на 25 лютого ми ночували в погребі, а наступного дня поїхали в бомбосховище. І там були до 8 березня. А 8 березня ми поїхали в Кременчук, там були до травня, потім переїхали у Власівку.

Найстрашніше було лежати на підлозі в бомбосховищі і бачити у маленькому віконечці під стелею, як летять бомбардувальники і скидають бомби. 

Я була в шоці, коли вперше бачила загиблих людей на вулицях. Ще - коли побачила свою Північну Салтівку всю чорну і всю розбиту. Я навіть боюсь повертатися туди.

Вражало, як люди ділилися з нами тим, що в них є. Мені дали і носки і капці, бо в мене мої черевики були мокрі від снігу. Я забрала з собою двох котів і бачила, як люди забирають своїх тварин - не лишають, не кидають на вулиці. 

Коли вивозили студентів автобусами, їх багато розстріляли просто в автобусах. Ми їхали машиною і проскочили, нам повезло. Автобуси зупиняли. А ті, які не зупинялися, розстріляли. Два автобуси зі студентами не зупинились, і багато молоді загинуло.

Я виїхала ненадовго, бо в мене дуже старенька мама, і вона зараз залишилася сама. А вона дуже погано ходить - тільки з ходунками. Спочатку була з моїм братом, а тепер він поїхав. Якщо зможу, то заберу її теж у Власівку.

У мене дуже-дуже змінилася цінності і пріоритети. Дуже хочеться, щоб не гинули люди, не гинули наші воїни, які нас захищають, дуже хочеться тільки миру.  Не хочеться нікуди їхати, хочеться миру і тут бути, в Україні. І щоб з'єдналися всі рідні, всі були разом і живі.