Тетяна переховувалась від обстрілів у підвалі лікарні разом з немовлям, якому не було й пів року. Страшно було бачити важко поранених людей з розірваними тілами, а ще страшніше було зіткнутись з окупантами віч-на-віч

Мені 29 років. Ми з чоловіком проживали в Маріуполі. Він захищав місто, був на Азовсталі, зараз в полоні. Ми з дітьми виїхали 16 березня з Маріуполя.

Ми проживали на бульварі Морському, були вдома, коли почули перші вибухи. Моїй дитинці не було ще й пів року. Спочатку ми переїхали в бомбосховище у колишню прокуратору потім - до другої лікарні. Там пробули до 16 березня.

Не було що їсти, не було води. Ми декілька днів сиділи без їжі. Нас, мабуть, врятувало те, що дитина була ще на грудному годуванні.

Під постійними обстрілами моя мама була з нами. Вона бачила розірваних людей які приходили до лікарні, я бачила людей які сиділи тримали в руках свою щелепу. Це було дуже страшно, але найстрашніше було те, що 12 березня в лікарню зайшли окупанти. Я дуже переймалася, щоб у мене не провірили документи, бо я дружина військового. Та мабуть, через малу дитину, мене не чіпали.

16 березня з лікарні виїжджала група лікарів, і ми виїхали з ними. Ми дуже довго їхали. Нам було дуже страшно на блок постах. Але нашу машину сильно не перевіряли, бо у нас в машині було троє дітей. 

Я розумію, що ця війна йде вже більше восьми років, тому я думаю, що скінчиться вона нескоро. Але це моя особиста думка.

На мій погляд, після нашої перемоги ми будемо жити і працювати у вільній незалежній Україні. Думаю, що Маріуполь стане знову українським, що ми або повернемося додому, або будемо приїжджати і відпочивати на нашому улюбленому Азовському морі.