Мені 35 років, жила у Харкові з сім’єю. 24 лютого вдома спали, прокинулися від вибухів. Почалися обстріли нашого району. Найстрашніше – коли бомблять із літаків.

Шокує, що діти гинуть на цій нікому не потрібній війні.

Ми швидко в перший день дещо закупили, а потім виїхали. Намагалися рано-вранці виїхати, але був обстріл. Ми перечекали і потім вирушили. У нас були котик і собачка - ми забрали їх з собою. Дуже довго стояли в пробках, в дорозі були десь вісім годин, але доїхали. Дуже хвилювалися. 

Зараз ми в Полтаві. Всі живі. Це - найголовніше.

Хочеться, щоб швидше війна закінчилася.