Два роки тому, у розпал бойових дій у Щасті, я втратила роботу в місцевій санаторній школі-інтернаті. Дітей масово вивозили з лінії вогню.
Мій чоловік – пенсіонер, жити на одну пенсію важко. Але ще важче жити без діла, без роботи, коли занадто багато вільного часу і є внутрішній потенціал, який хочеться реалізувати.
Коли мені запропонували взяти участь в обстеженні жител, які постраждали від бойових дій, я довго не роздумувала. Те, що я зможу хоч чимось допомогти постраждалим сім'ям, здавалося правильним вибором.
«Розбиті будинки та вікна – не найстрашніше»
Але якою ж важкою виявилася ця робота! Не у фізичному плані, а в моральному та духовному. Розбиті будинки, знищене майно, вирвані вікна – це не найстрашніше, з чим випало зіткнутися.
Найстрашнішим випробуванням стало спілкування з людьми, які залишилися без даху над головою. Хтось із них втратив близьких, хтось дістав поранення. Їм важко було зрозуміти, за що вони так покарані.
І важко уявити собі шлях повернення до нормального життя. Хтось плакав, хтось виявляв агресію, хтось здавався ненормально спокійним. У кожній з цих реакцій була справжня мука.
«Від будинку залишилося півтори стіни»
Одним з найважчих адресатів для мене став будинок на вулиці Донецькій. Звичайний приватний будинок, у якому жила звичайна родина – чотири покоління. Він став мішенню для двох прямих влучень. Потім горів. Від нього залишилися всього півтори стіни. І зимове небо стало його дахом.
Довго та важко сім'я відновлювала свій будинок. Благодійні організації допомагали будматеріалами, але всі відновлювальні роботи доводилося виконувати самим.
У будинку на вулиці Радянській не тільки була майже повністю вибухом вирізана з будівлі ціла квартира, але й загинула жінка.
«Власник квартири шкодував, що залишився живий»
На вулиці Леніна в результаті прямого влучення в багатоквартирний будинок майже повністю була зруйнована квартира на першому поверсі.
Її власник потім розповів, що відразу після трагедії щиро жалкував, що дивом залишився живий. Казав: якби за кілька секунд до влучення не пішов у іншу кімнату, то загинув би без сумніву – і всі проблеми відразу розв'язалися б самі собою.
Мені випало бачити будинок, у якому між суміжними стінами в дитячій кімнаті можна було просунути долоню і спостерігати, як весело молоде подружжя намагалося підручними засобами закрити діру, радіючи, що всі залишилися живі.
«Діти народжувалися всупереч війні»
І ще я бачила, як інші молоді майбутні батьки нашвидкуруч склили вибиті вибуховою хвилею шибки, щоб було куди привезти дитину, яка ось-ось мала народитися.
Діти, до речі, у Щасті народжувалися всупереч війні та всім тим злигодням, які з нею пов'язані.
Дівчатка Мирослави, Аліси, Ренати, хлопчики Іллюші, Саші, Акими. Поява кожного з них тут – справжнє диво та величезна духовна й фізична праця для їхніх батьків.
Хочеться вірити, що коли по місту стріляли, вони були занадто маленькими, щоб по-справжньому злякатися та запам'ятати цей страх.
«Ховали свекруху під обстрілами»
У моїй родині була паралізована свекруха, яка дуже плакала, не могла піднятися з ліжка і просила: «Нехай вони перестануть стріляти». Серце її не витримало.
Вона померла, але чого нам вартувало під обстрілами віддати її тіло землі… Це окрема історія.
Щастю потрібен мир!»
Зараз місто майже повністю відновлене. Уже немає дірок, що зяють у стінах і дахах будинків. Але роботи ще дуже багато. І дуже багато незалікованих ран у людей, які тут живуть, душевних ран. Часом усе ще чути постріли та вибухи. До них неможливо звикнути і від них неможливо не здригатися.
Адже жителям нашого міста Щастя потрібно зовсім небагато. Щастю потрібен мир! Щастю потрібна можливість своєю працею заробляти собі на життя. Я тепер це точно знаю.