Войченко Софія, учениця 11 класу В с. п. «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ-ІІІ ступенів» УМСФ м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шиманчик Яна Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна…яке страшне слово. Воно асоціюється в мене з чорним кольором, з чорним вороном, з пітьмою. Війна – це жах, смерть, кров, нерозуміння, втрата… Коли ми на уроках історії розглядали тему війни, і ми не дослухались вчителя, я ніколи не могла подумати, що це станеться з нами, з моєю сім’єю.  Кожен з нас не планував цього: ми просто жили, росли, навчались, мріяли про щось просте, що зараз вважається безглуздим і нікому не потрібним. Все в один момент змінилось: життя, думки, плани, мрії…

24 лютого 2022 року – у кожного з нас своя історія. Але всіх нас, українців, поєднує одне: вибухи, страх, нерозуміння, агресія, біль, що почалась війна. Близько 7 години ранку до мене зайшла матуся та сказала: «Соню, донечко, нас обстрілюють». Ступор, нерозуміння, страх. Я відразу кинулась шукати тата. Чомусь у мене з’явилось бажання шукати захисту саме в нього. Але тата вдома вже не було. Він поїхав на роботу збирати речі.

Далі все відбувалось як у страшному сні: вибухи, обстріли нашого міста, черги в магазинах, на заправках. Новини мережі Інтернет та телемарафон, у якому показували справжні звірства рашистів над нашими українцями. Мене переповнювали емоції страху, нерозуміння та несправедливості. Особливо важко було від того, що татко ще на початку повномаштабного вторгнення росії до України вирішив для себе: «Краще я піду туди (на війну), ніж вони прийдуть сюди».

Кожного разу коли татко збирав речі моє серце розривалось на частини: я не хочу втратити тата. І по сьогоднішній день у моїй пам’яті викарбувалась та сама сумка, яку тато збирав на війну. Тяжко…

Для мене день початку повномаштабного вторгнення – це день, коли я стала старшою на декілька років. Це день, коли я усвідомила, що не вивчене домашнє завдання, то є дрібниці; що сварка з подружкою, то не велика втрата; що мрія про нові навушники, то просто попіл. Саме найголовніше – це життя, здоров’я, рідні поруч та мир. І тільки зараз я почала усвідомлювати, що означає вислів «Якби не було війни і був мир». Чому саме нам, дітям, випало на долю пізнати, що таке війна? За що?

Найстрашніше є те, що я вже ніколи не побачу свого тата. Ця клята війна забрала його у нас з матусею.

Як жити далі? Про що мріяти? Тато вже ніколи не зайде до кімнати поцікавитись як моє навчання. Я вже ніколи не зможу його обійняти та пожалітись. Тато не запросить мене до останнього шкільного вальсу.

Важко з цим жити, важко це усвідомити, а перед очима та сумка, яку тато так швидко збирав на війну.

Я Софія, мені 17 років і втратила тата на війні. Я щиро вірю, що ми, українці, помстимося за всіх полеглих воїнів та за мого рідненького татка. Я вірю, що Україна переможе. Я вірю, що ми і наші майбутні діти не знатимуть, що таке війна. Я вірю в світло, любов та мир. Я Софія, мені 17 років і втратила тата на війні…