"Найстрашнішим у всі ці дні було очікування смерті, розуміння її невідворотності"

Журналістка Євгенія Бобрик разом із донькою двічі втікала з Бучі. При першій спробі евакуації машину розстріляли з гранатомету. Разом із авто згоріли усі документи… Історія про тижні у підвалі під обстрілами, експрес-курс виживання без води/світла/зв’язку та перетин кордону фактично без паспортів. 

Останнім часом я постійно даю коментарі, записую інтерв’ю та відповідаю на запитання про те, як вдалося врятуватися.

Щоразу, коли розповідаю про ці дні, плачу.

Друг порадив: щоб перестати плакати, маю розповісти все це сто разів. Мабуть, я ще не дійшла до цієї цифри, але відчуваю, що залишилося не так уже й багато.

Мій дім у Бучі стоїть на відстані приблизно восьми кілометрів від льотовища в Гостомелі, тож війна почалася просто над моєю головою. Дім спроєктував і побудував мій чоловік. Він архітектор і дизайнер. Тому будинок – дуже елегантний, легкий і прозорий. У ньому немає підвалу, проте є великі панорамні вікна й дерев’яні стіни.

Ніхто не розраховував, що тут треба буде ховатися від російських мін і снарядів.

Тому вже по обіді 24 лютого ми мусили переїхати до друзів, які жили ще ближче до льотовища, але в них принаймні був підвал. Там ми й перебули 14 перших днів війни.

Мені важко сказати, як розвивалася ситуація назовні, у місті, бо світло зникло майже відразу, зв’язок теж. Був короткий епізод, коли з’явився інтернет, але світла тоді вже не було, і ми ловили сигнал, тільки коли вмикали генератор. А це траплялося дуже зрідка, бо бензину було обмаль, а ми мали ще набрати води й хоча б трохи зарядити телефони.

Спершу ми з жахом дивилися відео, які знімали з балконів будинків за кілометр від нас, які викладали сусіди в чатах наших вулиць. На них "елітний десант" блукав між нашими соснами, мов стадо баранів, і хоч на героїв "Чорного яструба" вони були геть не схожі, стало зрозуміло, що війна підійшла до нас впритул.

Одного разу снаряд влучив у будинок у сусідньому кварталі. Цей звук був гучнішим за інші.

Поступово будинок без світла й опалення вистигав, з 8 березня не стало газу. Було холодно, темно, але постійні вибухи якоїсь миті навіть перестали лякати.

Ми заощаджували воду, їжу, намагалися вигулювати собак неподалік від дому. Читали, готували їжу, грали в шахи, вчили дітей вʼязати. Робили все, щоб не думати про те, що на нас найімовірніше чекає.

Моя донька малювала портретні нариси мешканців нашого підвалу. Якби всі вдалося забрати із собою, думаю, могла б вийти цікава серія «14 перших днів війни в бучанському підвалі».

Не було звʼязку, і щоб дізнатися новини, ми сідали в машини та вмикали радіо. Ми не знали точно, що відбувається в місті. Але було чітке розуміння: якщо нам не вдасться виїхати, то наша загибель – це лише питання часу. У підвалі нас було дванадцять людей, пʼять собак, два коти й один папуга.

Ще кілька місяців тому я могла б порадити, де краще паркуватися в центрі Відня та як купити туфлі Prada за смішну ціну, а сьогодні можу консультувати, скільки води можна натопити з відра снігу (спойлер – небагато), коли починати рити ямку в газоні замість туалету, коли в домі немає води (з першого дня), що готувати, щоб було багато їжі, яка довго не псується без холодильника (суп), та як помити каструлі й посуд на 12 персон у двох літрах води (повторити не зможу, але точно знаю, що це реально).

Зрідка доходили звістки: хтось зміг вирватися, чиюсь машину розстріляли.

Нарешті, 4 березня, ми зробили першу спробу евакуюватися. Наші автомобілі розстріляли. Спершу з автоматів, потім у мій Jaguar влучили з гранатомета. Я вискочила з авто, коли капот уже палав. Дівчину на пасажирському сидінні поранили. Поки мій чоловік відтягував її з-під вогню, ми з її донькою ховалися за машиною.

Потім – мабуть, поки росіяни перезаряджали зброю – встигли перебігти через дорогу й заскочити до автівки чоловіка. Навіть померанського шпіца врятували.

Довелося повернутися до укриття. На щастя, сусід, колишній парамедик, побачив, як тягнемо поранену, і прийшов на допомогу. Він повідомив, що в пораненої внутрішня кровотеча й куля в животі.

Швидка відмовилася до нас їхати, бо всі вулиці прострілюють росіяни й не зважають, швидка це чи авто з дітьми, у чому ми згодом теж переконалися.

Вдалося додзвонитися до нашого друга тероборонця – господаря підвалу, в якому ми сиділи. Ризикуючи власним життям, він доправив поранену до Ірпінського шпиталю.

Пізніше друг надіслав нам повідомлення, що місто в окупації й можливості виїхати нема. Ми мали сидіти тихо, не виходити з будинку й чекати. Далі звʼязку з ним не було.

Вдруге ми поїхали, коли з Бучі виїжджала перша евакуаційна колона. Їхали до Києва вісім годин.

Це були найстрашніші вісім годин мого життя. Колона дуже повільно повзла через понівечене місто, повз зруйновані будинки, розстріляні автівки з написом «діти», білими простирадлами та червоними хрестами.

Ніколи не забуду, як побачила на узбіччі біля велосипеда труп чоловіка, який уже почав присипати сніг.

Ми проїжджали через блокпости росіян. На одному з них нас змусили відкрити багажник і наказали чоловікові тримати нашого собаку, 13-річного різеншнауцера, що вже майже не ходить: "А вдруг он мєня пакусаєт". Пес був ледь живий – у холодному підвалі він заробив запалення легень, але вже одужав.

Весь цей час мені телефонувала подруга, яка постійно повторювала "все буде добре, ви доїдете, вас не розстріляють". Всі наші друзі, рідні, всі знайомі хвилювалися за нас і чекали. Я впевнена, ми вижили тільки тому, що вони нас так чекали. Вони випросили нас у цієї війни.

Найстрашнішим у всі ці дні було очікування смерті, розуміння її невідворотності. А також почуття провини за те, що зі мною загине моя донька, 15-річна талановита красуня, яка постійно повторювала, що не звинувачує мене в тому, що я не виїхала з нею раніше, що не відрядила її кудись тоді, коли це ще було можливим, коли мене про це благали мої друзі з-за кордону. Вона казала: «Мамо, ти все зробила правильно, ми разом, мені не страшно». Але я знала, що це не так.

Саме це відчуття виштовхнуло мене з підвалу 9 березня, змусило сісти знову в авто та спробувати врятувати нас усіх.

Втративши всі документи, всі речі та майже всі нерви, ми з донькою прийшли на кордон з Польщею, маючи при собі пакет з кормом для собак, пляшку води, старий ноутбук, дві книжки («Портрет Доріана Грея» та «Гобіт»), двох собак і підручники з англійської.

Польська прикордонниця, якій ми з донькою на вимогу показати хоч якийсь документ, продемонстрували в телефоні не дуже якісне фото наших паспортів та розповіли історію їхньої втрати, спершу звернулася до колеги з питанням «що таке гранатомет?». Потім спитала, де була я, коли в мою машину влучив цей гранатомет. Потім мовчки відкрила нам турнікет.

Отже, тепер ми в Польщі, ми в безпеці.