Я з міста Лебедин. На службі в судовій охороні працюю У нас багатодітна родина. До війни у нас було звичайне життя. На роботу ходили, працювали. 

Коли почалася війна, ми перестали планувати і стали чекати перемогу. Поговорили з жінкою і вирішили не виїжджати, а бути вдома і допомагати державі, чим можемо.

24 лютого я зранку прокинувся, збирався їхати на сутки на службу, але в робочій групі побачив, що почалася війна.

Шокували літаки, які бомбили нас. Було дуже страшно. Важко з дітьми було ховатися від обстрілів.

Спочатку у нас були запаси харчів, а потім нам почали допомагати гуманітарною допомогою. Так, в принципі, й витримали. Важко було психологічно, бо ми дуже боялися. Сильніше на дітей вплинуло, звичайно.

Ми всі віримо, що буде перемога, і бажано, щоб у найближчий час.

Зараз мріємо тільки про мир. Дуже чекаємо, коли закінчиться війна, коли буде наша перемога. Тоді вже можна буде щось планувати.