Ми з чоловіком пенсіонери. Чоловік працював на заводі більше сорока років, я - більше тридцяти. Батькові 95 років. Він зараз живе з нами. Ми не збиралися евакуюватися, тому що батько вже дуже похилого віку. Я хворію. Вирішили залишатися вдома. А там - видно буде. Сподіваємося на краще. 

У 2014 році у якихось ста метрах горіли будинки, були сильні обстріли. Ми забирали до себе батьків. По нашій вулиці люди сиділи в підвалах, тому що в осколках були всі двори. 

24 лютого все було абсолютно несподівано. Ми, люди, виховані у Радянському Союзі, навіть повірити не могли, що росіяни можуть напасти на Україну. Вбивати дружній братський народ - ніколи ми не могли це уявити! Але це є, і це все ми бачимо. 

Чоловіку вже 70 років, а йому довелося рубати дрова. Він постійно рубав дрова - це було нелегко. Але найважче не фізично, а морально. Особливо, коли такі події в Бахмуті. Я дуже хвилююсь, дуже непокоюсь за Соледар. Хочеться, щоб ми могли відкинути ворогів. Сподіваємося, що Бахмут відстоять. Не хочемо, щоб ворог просувався далі. Боїмося, що доведеться евакуюватися і залишати і дім, і рідний край. 

Мене нічого не шокує, я сприймаю події такими, якими вони є. Я реально дивлюсь на речі. Надихає те, що люди вміють себе тримати під час війни. Вони не впадають у паніку. Вони живуть і розуміють, що це їхня країна, дім і Батьківщина й потрібно триматися і виживати. Всі сподіваються на краще. 

Дочка з внучкою виїхала в одне місто, зять - в інше. Практично ми з ними не бачимося. Моя сестра поїхала на захід України, племінниця - аж у Чикаго. Навіть уже встигла там народити дитину. Там їм нелегко. 

Я думаю, що влітку подивимося як будуть просуватися воєнні дії. Збираємося залишатися вдома і сподіваємося на мирне майбутнє.