Дарина Михайлівна Слов’янськ не залишала. Обстріли пересиджувала у підвалі. Вона працює, всім необхідним забезпечена. Тільки дуже сумує за онуками

Я з сім’єю живу у Слов’янську. Ми не виїжджали, від обстрілів ховалися у підвалі. 

24 лютого до нас прийшла донька й розповіла про початок війни. Нам не вірилося в те, що сталося. Виник страх за майбутнє. Дуже хвилювалися за дітей. 

Мої діти вже приїжджали з Києва. Я їх пів року не бачила. Ще чекаю онуків на вихідні.

Найважче в цій війні – не бачити внуків. Вони росли біля мене, а тепер я їх дуже рідко бачу.

На щастя, у нас все є. Завдяки колодязю проблем з водою не маємо. Продуктів вистачає. Свій город допомагає виживати. Гуманітарну допомогу видають, ми за неї дуже вдячні. Щоправда, важко з ліками. Я працюю онлайн: у мене така робота, що потребує багато часу й відповідальності. 

Газу поки що немає, а світло є. Дуже дякуємо хлопцям із РЕМу, вони працюють. Учора вже перший тролейбус пустили. Життя потихеньку відновлюється. Повертаються люди.